Він не дивився на сторони, але з гіпнотичною діловитістю обторкував довгастий ящик, виліплений із снігу. Обережно проносив його між примерлими хліборобами, то бурмочучи сам собі в наведенні, то підспівуючи і підводячи голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як віршик.
Мирон Данилович зблизька побачив: то — подобизна труни в руках божевільного; як модель. Ідучи, чоловік тримає річ перед собою, — здається, зобов'язаний комусь її скоро доставити. Перевіряє, чи віко справно підходить.
Всі, хто був там, гляділи на одягнутого в залізо і ждали, що далі буде.
А він кроком зайнятого чоловіка підійшов до варти, виставив сніговий гробик наперед і почав проказувати рівно, як речення до подарунку:
Вартові і їх начальство, що виступили слухати причинного, вмить обтемніли на лицях і схопились бити його лозинами, спершу по плечах і спині, від чого залізо задзвеніло, а потім по голові. Але він тримав свій гробик і, розкривши, просив:
— Сюди всипте! Борошна: для діток…
Декілька гвинтівочників кинулись на нього і потягли в двір, підохочуючи прикладами, — так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двір і вштовхнуто в якісь дальні двері, що наполовину входили під грунт.
— Просвітив орду! — озвавсь один з кволих, що прилягли на сніг.
Відходив додому Катранник, і тривога тінила, болісна і чорна, мов північна туча, з якої невидимі вістря пронизували душу, мучачи погрозою.
Нічого не придумаєш. Пропадай — і годі!.. Біля крайніх хат, звернувши круто, пішов навпростець по вузькому сліду. Сутеніло. Біля глиняної стіни, що одна зосталась від житла, побачив кінський маслак, весь кругом обгризений гладко, як кремінь, — хтось ішов і кинув.
Дивився на кістку Мирон Данилович і тоді, через невиразний відрух душевний, проблиснув здогад — з відрадою і також непевністю. Поспішив селянин додому: мерщій збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла врятувати сім'ю, або хоч позбавити тепер від найлютішої муки.
Жінка дивиться, чого він метушливий.
— Як там було?
— Жди їхнього добра! — відказує Мирон Данилович, беручи лопатку і сокиру. — Міліція помагає партійному тягти борошно, а кругом хліборобська кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
— Скільки всіх бідує, і щоб ніхто не вигріб?
— Може, ні.
— Скрізь риються.
— Це за колгоспним, де рідко ходять.
— Ну, спробуй! А щось не дуже віриться.
Він пішов на ніч у степ, обминаючи колгоспний двір; страчував напрям і довго топтався серед сніжних могилок: оглядав, чи схожі на кагат. Розгрібав звичайні кучугури або рив грунтові зморшки. Опівночі натрапив на загребу. Почав бити лопатою мерзлу землю, і — видно: тут хтось докопувався. Середина порожня.
Мирон Данилович витер піт. Жах обгорнув, коли остання сподіванка розвіялась. Він сів, болісно горюючи; до того болісно, що враз зірвався від нестерпного почуття, — ходить по кагату. Міг кинутися миттю: бігти! Світ за очі — бігти! — від місця, де так тяжко скривджений.
Коли ж притих і став далі рити, то частини коня виступили, мов скам'янілі, що аж гримлять: ось, передні ноги з півгрудиною і головою, а в другому кутку — задні ноги, з клубами! І решткою — круп. Радів копач нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижні вистачить. Роїться здогад про когось: «Із санчатами приходив, вирубував великі шматки, гляди, заслабнув та потім і кінець».
Сікши передні ноги конячі і грудиння, Мирон Данилович відділив грубіші кості на другий раз; кращі шматки в мішок склав, а останок загріб під землю і сніг. Відходив поволі і часто спинявся. Поки добрів до своїх воріт, почало сіріти. І пітний був, і промерзлий. «Як собака набігався! — означив собі, йдучи попід вікнами. — Прощастило проскочити крадькома, а то б відняли». В хату ввійшов веселий.
— Конятина з закритого розподільника! — сказав дружині. — На білі карточки дають.
Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мішок:
— Багато як! Тільки це — на чорні карточки. Оглядає здобуток:
— Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Гріти будем.
Він мав сили нарубати хмизу, коли ж ліг — миттю заснув. Діти роздивляються на м'ясо.
— Боятимуся їсти! — повідомила Оленка.
— М'ясо, як м'ясо, — озвалась мати. — Років понад десять тому в місті всі їли. Були тоді консерви з нього: смачні. А скоро зникли.