— Яку кістку?
— Ось, із землі: це людська…
— Звідки взятися?
Глянув батько і в грудях йому схололо. З землі вистромлювалась велика стегнова кістка — напевно, чоловіча; біля неї проступали менші: крізь землю, що осіла.
«Вбито когось і з'їдено, а кістку в яму…»
Найближча до поховання — та землянка, що, справді, жахливо димить. Став: дивиться на неї Мирон Данилович, і син теж очі туди втопив.
Нора в схилі подібна до печери, відгороджена від світу низькими дверима і стіною, в якій, замість вікна, дірка з осою шибкою. З бляшаної труби, що поверх шибки виведена курить моторошний дим і тягнеться по схилу, як привид ядучого змія.
— Не підходь до такого місця, сину, ніколи, чуєш? — ніколи!
— Чому?
— Так: не підходь, і все! Жінка, що там живе — божевільна; вона здатна вбити, кого подужає.
— Чого — божевільна?
— Не знаю; може, зацькували…
— За що?
— Спитай їх! Кожного цькують. Хазяїн цієї пустоші, як вернувся з висилки, то побачив, що хату розвалено — там, при горбі була. Жінку і двох дітей вигнано, в сінях в родичів тулилася. А він посвідки приніс, що відбув Сибір: все відробив. Йому дозволено тут жити — на власній садибі. Вдруге ставити хату при горбі ні з чого, а тут сама гора приймала, печері. Щось я давно його не бачу ніде. То, була, все тут копається або никає по згір'ю, — все, мабуть, згадує старе господарство. І діти коло нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобі, щоб сюди ногою не ступив!
— Чому їх не видно?
— Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходім звідси!
Пошуки даремні, але Мирон Данилович відчув, що стихає найгостріша з тривог. Оглянувся навкруги і підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди.
Пройшло кілька днів: жорстоких, в стані півіснування; конина кінчилась, і підступав давній страх.
Всі в хаті почавши про щось говорити, скоро зводили мову на різний харч і хліб.
Зродилась думка — вийти далі в степ, позаглядати в земні щілини, чи немає дрібного звіра на поживу. Знов синок просить:
— І я! — в степ…
— Куди тобі? Он який кашель, — сказала мати, — сиди тихо, як Оленка!
Порожніми вулицями похилив Мирон Данилович до колгоспного: що там робиться? В полі протряхало; декотрі горбики на околиці обсохли — на один з них приник подорожній, відчувши неміч в грудях. Віддихав трохи і дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:
— Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?
Мирон Данилович відійшов далі; знов ліг і дивиться, як роблять здоровіші дядьки.
Вони бредуть у грузькому «салі», землі з холодною водою, і беруть жменями зерно з шаньок. Коли махнуть рукою, висіваючи його, то самі хитаються і мало не падають: знесилені від голоду. Крайні два, недалеко від Катранника, поговорили між собою стиха і почали набирати зерна в рот — жувати його, щоб хоч трохи підкріпитись. Наглядач, побачивши, як вони жують, зчинив крик:
— Крадіжники! Хто візьме зерна в рот, зразу одправлю в суд — дадуть десять років тайги за злодійство проти соціалістичної власності. Там сніг і привалить.
Ходячи між дядьками, дозорець весь час пильнує їхніх ротів, щоб ніхто зернини туди не вкинув. На одного сіяча як загримає:
— Чого руку до рота тягнеш?
Коли він відійшов далі, то крайні дядьки, вусаті, як більшість на полі, знов пошепотіли між собою і почали дуже широко розмахувати руками, сіючи: нехай і в рот за добрим заходом залетить. Один зовсім тихо порадив сусідові:
— Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!
За ними інші стали сіяти з більшим розмахом і жувати, коли дещо від жмені вскакувало в рот.
«Е-е, вони теж хліба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити: засіють — і кінець, як нам».
Катранник підвівся, пересилюючи ваготу втоми, що заливала свідомість. Віддалився від колгоспної межі. Але скоро ліг: недобре йому.
Трактор, гудивши, проїжджав близьке — на оранку, і знов диво: однією рукою водій стернує, а другою швидко подає собі в рот соняшникове насіння, луза його, і виппьовує лушпиння набік. Стишує хід; оглядається на дозорця, після чого попереджує Катранника, приглушуючи голос:
— Другий раз заїжджатиму, сипну насіння: вам на снідання видано, — а ви зберіть, аби уповноважений не вгледів, бо і в мене відніме.
Сипнув тракторист, як обіцяв; тоді Мирон Данилович, зібравши, полузав трохи і підкріпивсь. Решту зібраного, як скарбець, тримав собі в кишені.
Крик почув і думав, то — на нього. Але оглянувшися, побачив: дозорець поволік довгокостого і пригорбленого дядька в пожмаканому картузі, який віддувався по окраю. Покликав наглядач свого напарника, показуючи йому вгору, на дядьків картуз, сіпався і аж заходився: так ганив!