А тепер — ні деревця ніде, ні тину! — самі бур'яни. Хати розвалені: темніють рештками коминів і стін.
Демонський смерч пройшов і вмить змінив оселю; з живої зробив мертву. Через те чорний прапор — матерчаний чотирикутник, як пекельний знак, — сповіщає високо на жердці, що вся оселя стала домовиною. Гірко дивитись на пустелю, і Катранник відразу повернувся в степ. Виходячи, глянув на вулицю, вкриту торішніми бур'янами: побачив чоловіка, не дуже старого, але виглядом древнішого від кожного діда: шия тонка-тонка, мов сама висохла окістка зосталась, обтягнута посірілою шкірою.
Чоловік ішов повагом; голова широко похитувалася, ніби на стеблині, — велика і кутаста. Волосся наполовину випало. Комір, надмірно широкий для шиї, осунувся набік, звис петлею на трудних кістках: як і вся сорочка, давно непрана, притемнів до кольору землі. На ціпочок опирався селянин і, відхиляючи височезні бур'яни, ступав забарно, ніби перевіряв, чи міцні суглоби в ногах. Зник, мов привид, що вертає до труни.
Катранник обережно рушив слідом і роздивляється, — де старий? Скрізь бур'яни і розвалені житла. З одних сіней через поріг виставилися самі стопи: землисто-сірою мертвизиою до хмарного дня, як викладені з могили. Так вразили, що подорожній покинув шукати діда і звернув до знайомої хати. Причаївся, коли зачув стукіт підводи. «Скрізь вона!» — подумав з досадою. Бригада гробокопів складалася з п'ятьох — чотири йшли при кутках гарби, а п'ятий вів коні. «Де цих попади на віз — не вирвешся!»
Відстуковіла підвода; тоді Катранник попрямував до знайомої садиби — дивився і не міг збагнути: нема любого мешкання, до якого звик! Хата, оббита дощами і потріскана, стала падати. Оголений підсішок виглядав так, ніби зуби нечистої сили вгризли ріг, зірвали м'ясо, зоставивши дерев'яний маслак. Дах запався. Сіріла кроква, як частина перекинутої шибениці. Подібно до цієї хати, нежива тварина в полі лежить, обдзьобана хижими птицями, що лишили на ребрах шмаття шерсті. Двері вивалені з одвірками. Хмурно і сиро в руїні.
Тут жили дальні родичі: вмерли вони, чи світ за очі втекли?
Дивився на ділянку, знану з дитинства, на хату, в якій жив, обернену в розвиток глини, як і всі інші житла навкруг. Зосталися рештки: безслівне промовляти про смерть — кожному хто сюди приходить.
Засмучений безмірно, відходив Катранник від пустки. Мандрував навмання, аби в степ вибратись, а там вхопити напрямок до станції. Коли, зрештою, прибув туди, його не впустила бригада комсомольців, що, настирно і різко кричучи, всіх завертала геть. Марно було б просити. Похилив голову Катранник і попростував пішки в район.
На шлях, що слався безконечно, налягали хмари. Посіяв дощик, потім линув так, що враз калюжі стали, але скоро і вщух. На нього не дуже селяни зважали — тільки гнулися, мов колоски.
Хто, вкрай виснажений, падав при дорозі, там помирав; і кожен був близький до того самого: вже здерев'янів почуттями і тільки прислухався, чи скоро самому кінець.
Катранник ступав, зібравши вичерпки сил в одно прагнення, і всі думки — в один вузлик, мов залізний: неодмінно дійти.
20
В районі, куди добувся з іншими, жовтіли установи в кам'яницях. Брама величезного подвір'я тримала напис: «Союзхліб», і дивувала хлібороба страшенно. «Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть, — який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?»
Погляд зосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого.
Сам колір зерна непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мішечок би набрати — сім'я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав?
Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому говорить.
Селяни ж, ніби приворожені, дивляться на зерно: худі, як тички, і обшарпані гірш, ніж колись жебраки. Здебільшого сидять або прилягли — скоро їм кінець. Крім лютої голодності, терплять муку від споглядання близького хліба; здається, простягнув руку, ступивши наперед, і — врятований! Досить сирого зерна поїсти, щоб скріпитись: твого зерна, з двору забраного.