Часом чіплялася до нагоди, що полегшить терпіння від ближчих хвилин.
В один із безрадних вечорів приходить партієць, але «низовик», Домборський: глянути, як живеться. Він куткавий і залискуватий, склепаний суглобами кріпко — під потертою, але повторно обсмальцьованою шкірянкою, аж вороною. Його тяжкі очі кололи дрібнесенькими трикутничками поблиску з карості, на потемнілому, як опалий лист, обличчі: від польових вітрів і різкого світла. Але зуби, хоч рідкі і з надто широкими проміжками спереду, були чисті і рівні.
Подивившись на Катранника і його куток, він присудив:
— Е-е! Так не проживеш. Я сам пробував, ледве не впав. Хочеш, навчу, що робити?
— А чого ж — робити треба…
— То ж і воно! Держися нас, бо охлянеш.
Мав при собі горілку, огірки, кусники оселедця: дав при розмові випити і закусити Миронові Даниловичу.
Другого дня знов зійшлися вдвох. Домборський навчав, як робиться, що люди виживають, а не гинуть. Повів на край радгоспної садиби — до рідких кущів і присохлих топольок. Там продовгувата купа каміння, давно привезеного і забутого, сіріла нерівною масою, простягшися через галявину.
— Бачиш каміння?
— Авжеж, зір маю.
— Май також і здогаді У нас багато лошат. Я сам їх записую. Хто хоче, той і краде, де і скільки завгодно. Тільки треба вміти, щоб слідів не було, як ось тут: земля тверда. Наженем лоша на каміння — зрозумів?
— Лошати жаль…
— Не жаль себе? Лоша бігатиме, поки його з-під твого носа вкрадуть і з'їдять другі службовці. А ти пропадеш. Тебе дома ждуть. Ні, це не годиться! Отже, надвечір ми провернем діло.
Поночі вони вивели лоша і стали наганяти на каміння. Мирону Даниловичу не вдавалося з свого боку налякати, як слід, і лоша, підбрикуючи вузькими ногами, пробігало мимо. От перейняв його і натурив прямо на компаньйона, який тільки того ждав: так ударив лозиною і затупотів, замахав чорними рукавами, що воно, з великого переляку, помчало просто на каміння і зломило ліву передню ногу.
Домборський і покликав інших партійців: нехай глянуть на нещасливий випадок і засвідчать, що тут сталося. Не було в них іншого рішення, як тільки: «Дорізати». Після того запрошені свідки розійшлися.
Тоді наганячі вдвох дорізали лоша і вивезли закопувати зовсім пізно, в нічних сутінях. Вирили яму, але, замісто того, щоб зразу вкинути туди лоша, розпатрали його і поділили між собою м'ясо, і тільки відпадки загребли. Позамотували м'ясо в лантушиння і з тим вернулися.
Потихеньку смажили в кутках лошатину, від якої спершу прибавилося сили, так що Мирон Данилович відчував: твердішають його кроки. Але від одноманітного харчу став на шлунок слабувати; все — конина і кукурудза. Землякові лист написав і одержав пораду: «Держіться теперішнього місця, бо тут починають перевіряти оправки, хто звідкіля, і після цього звільняють сезонних, — глядіть, чи не приведеться нам переїжджати в другу сторону, Білорусь, чи що». Мирон Данилович зрікся наміру — переходити до земляка, і притих, боячися нової недолі.
Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи дійдуть. І трохи тютюну в вузлику приберіг — на обмін.
Час минає; нивки зеленіють. Можна було б жити, підробляючи, і сім'ю сюди перевезти, хоч і тут побут помітно погіршується. Враз настигла біда: облік всіх, що приїхали з сільськогосподарських районів. З'явилися довжелезні анкети, і треба, заповнюючи їх, представляти посвідки. А тому, що Катранник не мав потрібних паперів, його звільнено з праці.
— Куди ж ти поїдеш? — питає Домборський.
— Не знаю; земляк радить у Білорусь.
— Добре радить: їдь! Я тут продержусь, бо маю документи — я не з села. А в Білорусі, кажуть, обходяться без голоду.
Катранник знов — на потяг, повний безсонного гамору. Приїхавши до станції при горбуватому надрічному місті, знов похилив, за звичкою, на роздобуток. Люди товпляться, спішать в одну сторону, — він теж туди; чує розмову: продають по два кіло комерційного хліба в одні руки. Черга створилася величезна і там він прождав кілька годин: не вистояв! — за чотири чоловіка перед ним хліб скінчився.