Деніс лише мовчки похитав головою.
— Світова скорбота, еге? — містер Скоган поплескав його по руці. — Мені відоме таке відчуття, — сказав він. — Це дуже тривожний симптом. «До чого все? Усе суєта. Яка користь людині від трудів її, коли всьому судилася одна доля?» Так, так, я достеменно знаю, що ви відчуваєте. Дуже сумно, коли дозволяєш собі сумувати. Але, в такому разі, нащо собі це дозволяти? Зрештою, всім нам відомо, що кінцевої мети не існує. Та яке це має значення?
Зненацька сновида прокинувся.
— Що? — спитав він, кліпаючи й насупившись. — Що?
І помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки.
Містер Скоган підбіг до сходів і гукнув йому навздогін:
— Це не має значення, абсолютно ніякого. Все одно життя прекрасне, за кожних обставин. За кожних обставин, — додав він, підносячи голос до крику.
Та Деніс уже був далеко і чути його не міг, а навіть якби й почув, то однаково цього вечора йому було не до філософії. Містер Скоган застромив люльку в зуби і знову став замислено ходити по кімнаті. «За кожних обставин», — повторив він собі. По–перше, це безграмотно; а чи правда це? І чи правда, що життя містить винагороду в самому собі? Він замислився. Коли його люлька догоріла й почала смердіти, містер Скоган випив джину й пішов до себе. Через десять хвилин він уже спав сном праведника.
Деніс механічно роздягся і, натягнувши на себе ту саму піжаму з квітчастого шовку, якою так справедливо пишався, упав на постіль долілиць. Час ішов. Коли, нарешті, він підвів голову, то побачив, що свічка на нічному столику догоріла майже до свічника. Подивився на годинник; було близько половини на другу. В нього розламувалась голова, сухі від безсоння очі боліли, наче їх дряпали із середини, у вухах стугоніло, немов поруч били в гучний барабан. Він підвівся, відчинив двері, навшпиньках безшелесно прокрався коридором і став підніматися сходами на горішній поверх. Там, під самим дахом, були кімнати для слуг. Увійшовши туди, він на мить завагався, потім повернув праворуч і відчинив маленькі дверцята в кінці коридору. За ними була темна комірчина, схожа на шафу. Тут було дуже жарко, задушливо і тхнуло пилюкою та старою шкірою. Він обережно ступив у морок, намацуючи дорогу руками. Саме з цього закапелка вела драбина нагору, на свинцевий дах західної вежі. Він знайшов драбину і став підніматися по щаблях. Безшумно підняв ляду над головою: над ним було небо, біле від місячного світла. Він вдихнув свіже, прохолодне нічне повітря і за хвилину вже стояв на даху, вдивляючись у тьмяний, безбарвний краєвид і поглядаючи вниз на терасу, що була під ним на відстані сімдесяти футів.
Навіщо він сюди видерся? Щоб дивитись на місяць? Щоб заподіяти собі смерть? Він і сам не знав. Смерть… Коли подумав про неї, на очі йому набігли сльози. Його страждання оповились урочистістю; він витав на крилах якогось захвату. У такому стані був, мабуть, здатний зробити все, навіть дурницю. Підійшов до дальнього парапету; тут стіна була ще вища і строго прямовисна. Добре стрибнути і, либонь, можна, не зачепившись, проминути вузьку терасу, пролетіти ще тридцять футів і розбитися внизу об напечену сонцем землю. Він став на краю вежі, дивлячись то вниз, у темну безодню, то вгору, на поодинокі зірки і щербатий місяць. Махнув рукою і щось промурмотів, згодом і сам не міг пригадати, що саме; але те, що він вимовив це вголос, надало його словам якоїсь особливої, жахливої значущості. Потім ще раз зазирнув у безодню.
— Що ви тут робите, Денісе? — почувся голос звідкись іззаду, дуже близько від нього.
Від несподіванки Деніс скрикнув і ледве справді не впав через парапет. Його серце страшенно калатало, і, коли, отямившись, він повернувся в бік голосу, то був блідий, як смерть.
— Ви хворі?
У густій темряві, що залягла під східним парапетом вежі, він тільки тепер помітив щось продовгувате. То був матрац, і на ньому хтось лежав. З тієї першої пам’ятної ночі на вежі Мері щоразу спала тут; це була своєрідна демонстрація вірності.
— Я так злякалася, — провадила вона, — коли прокинулась і побачила, як ви там вимахуєте руками і щось белькочете. Г осподи, що ви робили?
Деніс трагічно зареготав.
— А й справді, що? — сказав він. Якби вона не прокинулась, він уже лежав би мертвий під вежею. Тепер він був певен цього.
— Сподіваюся, ви не збирались зазіхнути на мене? — спитала Мері, роблячи аж надто квапливі висновки.
— Я не знав, що ви тут, — сказав Деніс, сміючись ще трагічніше і театральніше.
— Що сталося, Денісе?
Він сів на край матраца і замість відповіді знов засміявся так само моторошно й ненатурально.