— А що, коли Арахна не захоче битися з Тіллі-Віллі і втече від нього на килимі-самольоті?
— Справді, ми про це зовсім не подумали, — признався Чарлі Блек. — Чаклунка ж за якусь годину подолає миль зо двадцять, а нам, дай Боже, проповзти таку відстань ва день. Та, зрештою, де її шукати, коли вона втече?
— Ну, в цій справі нам допоможе чарівний телевізор, — сказав Страшило і погладив полірований бік ящика.
— Нічого не вийде, — з досадою заперечив Чарлі. — Він же не працює в Жовтому Тумані.
Всі задумалися. У двері постукали, й увійшов стурбований Лестар. Побачивши, що фургон чогось не рушає, він прийшов запитати про причину затримки. Дізнавшись, у чім справа, механік теж забідкався.
Тім, зітхнувши, мовив:
— Дуже шкода, що пропав срібний обруч. Я проник би до Арахни, викрав би килим — і справі кінець!
Знову запала мовчанка. Нарешті Енні заплескала в долоні.
— А я знаю, що зробити з килимом чаклунки! — весело закричала вона. — Його згризуть миші!
— Ти що? — захвилювався Тім. — У тебе клепки перемішалися? — Але зиркнувши на срібний свисточок, що висів на грудях Енні, загорлав на весь голос: — Раміна? Так?!
— Звичайно, — відповіла дівчинка. — Міцніше тримай Артошка!
Енні подула в срібний свисточок, колись подарований королевою польових мишей її старшій сестрі, й Раміна в супроводі кількох фрейлін тієї ж миті з'явилася на підлозі фургона. Артошко кинувся до мишей, але Тім тримав його міцно.
— Добрий день, ваша величносте! — привітала Енні маленьку королеву.
— Доброго здоров'я, моя люба! — відповіла Раміна. — Я рада бачити вас, і Тіма, і Велетня із-за гір, і навіть песика, мого одвічного ворога. Мені дуже приємно, що ви при доброму здоров'ї. Ми знову зустрічаємося з вами в тяжкий для нашої батьківщини час. Моє плем'я переживає велику скруту…
— Сподіваюся, ніхто з ваших підданих не загинув? — співчутливо запитала дівчинка.
— Поки що ні. Ми сховалися в тому підземному ході, який починається від старовинної башти і про який вам, мабуть, розповідав Велетень із-за гір.
— Так-так! — жваво вигукнула Енні.
А Чарлі Блек додав:
— Адже саме ви тоді вказали нам цей хід.
— Так ось, у цьому підземному коридорі ми і знайшли притулок. Там нема Жовтого Туману, але, на нещастя, нема і їжі.
— Ваша величносте, — сказала Енні, — ми прибули до Чарівної країни для боротьби з Жовтим Туманом і просимо вас допомогти нам!
— Яку ж допомогу можемо подати ми, такі маленькі й слабкі істоти? — здивувалася Раміна. — Ми бачили цю велетенську на зріст Арахну. Вона, задумавшись, не дивлячись під ноги, брела через поле, яким рухалися мої піддані. Чаклунка ненароком наступила на нашу колону і розчавила своєю ступнею аж сто сорок мишей, серед яких були дуже шановані особи!
Страшило та його друзі висловили королеві своє глибоке співчуття, а потім Чарлі Блек розповів про великана Тіллі-Віллі, який може помірятися силою з Арахною. Він посадив Раміну та її фрейлін на долоню й підніс до вікна, щоб вони могли помилуватися самохідним гігантом. Миші затремтіли від жаху, побачивши люте обличчя Залізного Рицаря.
— Але ми безсилі перед Арахною, поки вона володіє килимом-самольотом, — сказав моряк. — Наш Тіллі-Віллі дуже тихохідний, він не зможе наздогнати чаклунку, якщо вона буде вислизати від нього повітрям, і невідкладне завдання мишачого племені — знищити чарівний килим.
— Це нам під силу! — вигукнула Раміна своїм тоненьким голоском. — Ми згриземо цей килим, згриземо так, що від нього і ганчір'я не залишиться.
Страшило та його друзі заплескали в долоні, а Артошко, скориставшись моментом, мало не вирвався з рук Тіма.
— Але дорога від нашого сховища до володінь злої феї далека, — вела далі Раміна. — На ній багато перешкод: швидкі широкі річки, гори, ущелини з крутими схилами… Потрібен супутник сильний, спритний, який допоміг би нам у небезпечних місцях.
Її погляд упав на Тіма О'Келлі, і хлопчик, улещений такими словами, відразу погодився рушити в дорогу. Правду кажучи, одноногий моряк дуже боявся відпускати хлоп'я самого в далеку і небезпечну подорож, але іншого виходу не було… Ні сам він, Чарлі, ні Залізний Дроворуб, ні Дін Гіор не годилися на провідників мишачого племені: надто вони стали важкі на підйом. Не міг капітан довірити таку справу і Фарамаитові або лікареві: обидва були слабосилі і вже в літах.
— Ну що ж, мій хлопчику, — наважився врешті-решт капітан, глибоко зітхнувши, — йди, але заклинаю тебе всіма мачтами нашого корабля, будь обережним! У дорогу, друже, і попутного тобі вітру!..