«Килим-самоліт потертий, розміром 4x3 лікті…».
А на полях зробив примітку для ясності: «Списаний, як такий, що втратив чарівну силу».
Ховаючи зшиток, Фарамант важно пояснив:
— Всяка справа вимагає порядку. З кого спитають за недостачу, коли стануть робити інвентаризацію? Звичайно, з начальника постачання.
Подорожні йшли засніженою місцевістю, а навколо коїлось щось дивовижне. Земля парувала, з пагорбів стікали ручаї, на гілках дерев швидко бубнявіли бруньки, і де-не-де на галявинках уже несміло визирали зелені травинки.
Під живодайним промінням жаркого сонця в Чарівній країні настала весна!
Обганяючи людей, у повітрі з піснями летіли птахи: солов'ї, малинівки, щиглики, зяблики, чижі. Це тимчасові гості Арахни поверталися з її колишніх володінь до рідних гнізд, звідки їх вигнав Жовтий Туман. По деревах стрибали білки й опосуми; а дещо оддалік незграбно прочвалав ведмідь, з острахом скошуючи очі на люте обличчя Тіллі-Віллі.
Спостережливий велетень помітив страх ведмедя і згадав, що не тільки він, а й інші звірі, побачивши його, злякано втікали в кущі.
Тіллі-Віллі зупинився і покликав ведмедя. Той побоявся ослухатись і неохоче підійшов. Не наважуючись дивитися в страшні очі Залізного Рицаря, ведмідь понуро опустив голову.
— Слухай-но, друже, — лагідно звернувся Тіллі-Віллі до ведмедя, — ти, здається, боїшся мене?
— Н-ні, н-не б-боюся, — тремтячим голосом пробурмотів ведмідь, — чого це мені в-вас б-боятися?
— Ось і я так само думаю, — погодився гігант. — Як-не-як я маю заслуги перед країною. Так чому ж ти не хочеш дивитися мені в очі?
— Н-не м-мучте, відпустіть…
І ведмідь раптом прожогом кинувся в найближчі зарості.
Тіллі-Віллі дивився йому вслід ображено, нічого не розуміючи.
— І це їхня вдячність… — сумовито промовив він. Помітивши зажуреного Тіллі-Віллі, Страшило з властивою йому мудрістю вирішив пожаліти його.
— Не засмучуйся, друже, — м'яко сказав він. — Навпаки, тобі треба гордитися, що в твоїх очах закладена маг-не-тич-на сила…
— Ман-ге… Яка?
Страшило повторив.
— Ця сила дається не кожному, — пояснив він. — Ти бачив у когось з людей такі очі/як у тебе?
— Ні, — казав залізний велетень.
— Отож-бо. В твоєму обличчі й особливо очах закладена неповторна ін-ди-ві-ду-аль-ність, і в цьому твоя пе-ре-ва-га перед усіма живими і неживими істотами!
Зачарований довгими і лункими словами, простодушний велетень забув своє горе і весело вигукнув:
— Тепер я не звертатиму уваги на переляк цих диваків!
— І правильно зробиш! — підбадьорив його Страшило.
Подорожні пішли далі. Природа оживала просто на очах.
Кагги-Карр, яка долала шлях на плечі Залізного Рицаря, раптом схвильовано зірвалася з місця.
— Ні, я більше не можу! — закричала вона. — Я повинна негайно приступити до виконання своїх обов'язків!
— А які у вас обов'язки? — невинно запитав Тім.
— Хіба ти не знаєш, що я — Генеральний Директор зв'язку Чарівної країни? — роздратовано вигукнула ворона. — За свої заслуги я навіть нагороджена орденом, але оскільки я не хвалько, то не маю звички його носити.
І тут ворона іронічно глянула на груди Бориля, прикрашені двома орденами.
— Вибачте, ваша величносте, я тут пришелець і не знав про ваше високе звання, — мовив спантеличено хлопчик.
Улещена гучним титулом, Кагги-Карр розповіла компанії про свої наміри.
— Я зараз розішлю повідомлення по всіх напрямках, — сказала ворона. — Всі люди, всі звірі, всі птахи повинні якомога швидше дізнатися про те, що Жовтий Туман щез назавжди і вони можуть повертатися додому. Я надішлю гінців у Підземелля, до Жуванів і рудокопів. Я викличу всіх, хто ховався від Жовтого Туману у володіннях добрих Раміни і Стелли. Нехай швидше відновиться порядок у Чарівній країні!
Енні і Тім з повагою дивилися на цю розтріпану птаху, віл якої так багато залежало і яка прагнула принести щонайбільше користі жителям Чарівної країни.
А Кагги-Карр уже десь. далеко віддавала накази ластівкам і горобцям, які злетілися на її клич.
Кожен новий день подорожі приносив дивовижні переміни. Сніг і лід давно щезли, трава швидко піднімалася із землі, дерева вкривалися густим листям і манили до себе бджіл ароматом пишноквіття.
Енні, Тім і Чарлі Блек радо впізнавали мальовничі пейзана Чарівної країни. Вони самі воскресили цю красу, і тому їхня радість була особливою.
Подорожніх обганяли отари антилоп, бізонів, оленів; вогненно-руді лиси кралися хащами, виглядаючи: чи не потрапить їм на зуби необережний кролик; ящірки виповзали з глибоких нір, де ховалися від морозу.