— То що будемо робити? — Марц роздивлявся тонкі пальчики Хепін, які тиснули кнопку ліфта.
— Ми будемо слухати, читати, дивитися. Потім потеплішає, настане нарешті весна, і я носитиму отаку спідничку (вона прокреслила на стегнах невидиму лінію ребром долоні) й подобатимусь тобі ще більше, — Хепін була в грайливому настрої.
— То з чого почнемо? — Марц обійняв її, і між ними опинилася груба книжка Хоткевича, яку Хепін увесь час притискала до грудей.
— Спершу я почитаю ось це... — Хепін опустила очі. — «Видавець Савчук О.О. Харків. 2012 рік». Де ми були у 2012 році?
— Я не знаю. Але ми тоді точно слухали музику. Ти читай поки. А я прогляну Ахронову колекцію.
Наприкінці січня Хепін запропонувала несподіваний спосіб заробити грошей. Вона чомусь була впевнена, що вони з Марцем можуть легко продати кілька картин Джармо. Особливі надії дівчина покладала на останню його роботу «День року першого».
Марца ця пропозиція здивувала двічі. По-перше, він гадав, що заробітки художника — це річ більш-менш випадкова, а по-друге, його бентежила невизначеність із долею Джармо. Раптом він повернеться — а друзі тут розбазарюють його доробок направо й наліво? Хепін же вважала інакше: якщо Джармо не залишив якихось прямих вказівок, то вони можуть почувати себе вільно щодо його, так би мовити, спадку. До того ж вона пропонувала, якщо їм вдасться продати картини, частину грошей залишити на випадок повернення Джармо, а решту взяти собі. Останнім аргументом було те, що після смерті будь-якого художника його роботи стають значно ціннішими. І взагалі, конкурентоздатний художник — це мертвий художник. І що більш дивною чи страшною була його смерть, то краще для його картин і спадкоємців.
— Але ж ми не можемо заявити, що він помер! — Марц не міг змиритися із холодним розрахунком коханої.
— Послухай, ми скажемо правду — Джармо загадково зник. Інтрига, дорогенький, завжди працює на збільшення ціни.
— Ти можеш бути справжнім демоном.
— Це жіноче, не переймайся, — Хепін відчувала, що перемагає страхи Марца, і не приховувала радості.
В Галереї Природи Як Такої тривала виставка «Записки кульковими ручками» Івана Першакова. Хто це, ні Марц, ні Хепін не знали, хоча й належали до тусовки «заражених мистецтвом» у Хаку.
Колись на відкритті виставки Джармо один вусатий чорт у зелених кросівках виголошував промову. Здається, то був Олександр Панк, власник макаронної фабрики й відомий у вузьких колах, спіралях і ріжках колекціонер.
«Художник живе три роки відколи освідомить себе художником. Перший рік дає йому втіху. Другий рік дає йому гроші. А третій рік його вбиває. Ті, хто переживають самих себе, закарбовуються у вічності». Певно, виробництво макаронів накладало відбиток і на структуру мислення.
Марц знав Джармо значно довше, ніж три роки. Хоча й не факт, що той вважав себе художником на момент їхнього знайомства. Проте, як не крути, він десь подівся, тобто теорія, хоч і з запізненням, але спрацювала, та про смерть друга Марц намагався не думати. Але Джармо немає — це факт. І вічність, он вона, теж ніби зависла за вікном, тримаючись тонкими затерплими пальцями за карниз.
Хепін уже оббігла зал, де були розвішані ті самі «Записки кульковими ручками» — клапті пожовклого паперу з натяками на малюнки у стилі «пообідній ідіотизм»: котик без лапки п’є з мисочки і підпис: «Не стріляй!»; два пуголовки з ледь вгадуваними людськими рисами тримаються за лапки, стоячи на вершині гори: «Далі нікуди». І решта в такому ж дусі.
Марцу скоро набридло роздивлятися картинки.
— До кого тут, як ти гадаєш? — кивнув він Хепін.
— Он якісь двері — «Стороннім вхід заборонено». Отже, нам туди.
За дверима нікого не виявилося, кімнатка без вікон, два стільці, лампочка та ще одні двері. Хепін натиснула ручку, і вони побачили вихід на сходи.
— Куди рушимо? — вона змахнула руками, як пташка, що може однаково легко злетіти або впасти вниз.
— Вгору. Ходімо, — Марц взяв її за крильце й повів за собою крутими металевими сходами.
Через десять прольотів із наглухо зачиненими дверима вони опинилися перед виходом на поверх із табличкою, на якій значилося коротко — «Н».
— Heаven... — видихнув Марц.
— Hell...
— Або «Не-знати-що».
— А тобі Джармо ніколи не розповідав про це місце? — Хепін переводила подих.
— Ні. Він казав, що покупець його картин той іще дивак, що звати його Верза... Це мужик, Верза Гаут. Чого ти смієшся? Перестань. Цей Верза ніколи наперед не бачив картин, які купував. Джармо просто приходив до нього, розказував про свою роботу, і той або давав йому гроші, або казав: «Іди працюй».