- ДЖАРМО -
Вчергове відігравши чотири години на розі Механічної й Нового Часу, Марц вимкнув «жуйку», вигріб із футляра монети й купюри. Величезна смугаста повітряна куля пропливала над містом у бік колишнього танкового заводу.
Недовго думаючи, Марц рушив до свого друга художника. Його звали Джармо. Увесь час життя Джармо, вільний від сну й решти потрібних тілу дрібниць, минав у майстерні, де можна було з легкістю загубити не тільки якусь річ, на кшталт олівця чи капелюха, а й власну душу. Що сказати — Джармо малював непристойні у своїй примітивності речі. Минулого року Галерея Природи Як Такої придбала його триптих із життя інфузорії туфельки. Це було полотно по-своєму геніальне. Хоча Марц вважав, що Джармо мав набагато кращі твори, наприклад «Народжене сонце» — сімдесят чотири відтінки одного лише жовтого, сяючі протуберанці й таке інше.
Джармо був єдиним художником, якого визнавав Марц. Крім нього, він був знайомий із кількома такими, що послуговувалися звичайним просторовим проектуванням і базами зображень, робили немудрі колажі за принципом випадкового змішування.
Нещодавно наробив галасу такий собі Пуріс Менел, який у тій-таки Галереї Природи Як Такої демонстрував відвідувачам колажі з малюнків Дюрера й ілюстрацій до енциклопедії з анатомії видання 1967 року. Міські екрани новин показували людей, котрі виходили з виставки, тримаючись за животи, ребра, голови, обмацуючи свої тіла й ніби перевіряючи, чи все на місці, чи нічого не зрушилось у внутрішніх органах і чи, бува, не виросло щось нове.
Марц не поділяв захоплення подібною мистецькою біологією. «Народжене сонце» — це геть інше. Від цього ніби літаєш усередині своєї голови або трохи далі. Не набагато далі, звісно. Проте — літаєш. Як зображене на тій картині сонце.
Попри вислів, що на сонце можна подивитися лише двічі — лівим і правим оком, — Марц часто на нього дивився, граючи на вулиці. Від такого споглядання боліло, але чомусь не в очах, а десь значно глибше.
- ДЕНЬ РОКУ ПЕРШОГО -
Коли Марц натиснув кнопку дзвінка на дверях будинку Джармо, був вівторок, пів на п’яту, теплий вересневий вечір, південно-західний вітер і новини про те, що завтра в місті розпочнеться перепис населення, місцева футбольна команда «Материст» програла гостям із «Шахрая» з рахунком 0:2, а керівництво держави (як і місцеве) вкотре офіційно відмовилося виконувати свої обов’язки, знову проголосивши Самокеровану Республіку — тобто таку, яка вже фактично існувала від завершення Останньої Війни; законодавчо ж її так ніхто й не затвердив і не визнав на міжнародному рівні. Бо так званому народові й тим паче — іншим державам (так само ніким не керованим) — було... Ні. Навіть не було.
Марцеві довелося натиснути на кнопку дзвінка разів п’ять, поки нарешті у дверях з’явився чи то заспаний, чи то втомлений Джармо. Зрештою, Марца не цікавили причини такого стану, хоча він віддав би перевагу спілкуванню зі щойно розбудженим художником. Тож довге, як минулорічне сонячне затемнення, позіхання, давало деяку надію.
— Привіт, друже, — художник відійшов трохи вглиб кімнати, прочиняючи двері ширше і пропускаючи гостя.
— Привіт, о незрівняний пензлеводцю! Чи хто ти сьогодні?
— Сьогодні, як і завжди в такі моменти, — я той, хто згодився пустити тебе у свій дім і перебути у твоїй занудній компанії кілька годин.
— З мене стане й цього, — завершив Марц цей майже ритуальний обмін словесними хмарочосами.
Увійшовши до кімнати, він одразу ж спробував зорієнтуватися на своє улюблене крісло з дерев’яними бильцями, що його, як і решту меблів, щоразу доводилося відшукувати пильним поглядом серед неповторних і невідтворюваних удруге варіантів Джармового безладу. Просканувавши купу розгорнутих альбомів з репродукціями, дерев’яний ящик з інструментами, кілька тюків тканини червоного, синього, жовтого та чорного кольорів, круглий порожній акваріум, три височенні стелажі, наповнені бозна-якими прекрасними випадковостями, Марц нарешті знайшов необхідний елемент і попрямував до нього, додержуючись хитрої траєкторії посеред речей-айсбергів.
Джармо тим часом зник десь у напрямку кухні, що за декілька секунд підтвердилося його запитанням:
— Друже, чай зелений ганпаудер, дарджилінг, липовий цвіт?
Зібравши докупи напівутому, майже літню спеку, бажання не поспішати й кілька свіжих анекдотів, почутих сьогодні з уст відвідувачів літньої тераси «Снів юності», Марц обрав дарджилінг.
— Друже, — долинув знову з кухні голос Джармо, — я, звісно, не прошу пробачення за безлад. Хоча, ти знаєш, як інколи глянеш на цей гармидер — так, буває, захочеться порядку...