— Твій хто?!
— Лабрадор. Сорок кіло. Такий розумник!
— Хіба розумно у своєму становищі тримати ще й пса?
— Мені його подарували.
Я відв’язав повід від лавки і лагідно торкнувся голови Жуля ременем. Пес ввічливо махнув хвостом, а потім зирнув у бік Версальської брами.
— Зібале, заспокой мене, будь ласка. Ти ж не збираєшся залишати його в мене на час роботи?
— Звичайно ні, заспокойся. Роботу я також втратив.
Вона вдала, ніби не розчула моїх слів через пекельний гуркіт ремонту в сусідів. Обожнюю ставити її в незручне становище. Хотів би я побачити, як вона символічно кидає мене назад до сміттєвого баку і ставить його на поріг посольства. Єдина радість, яку вона мала від мене в житті — це успіх її роману. Я добре знав, що підсвідомо у провалі всіх наступних романів вона звинувачувала мене. Однак мені було навіть приємно. Достатньо й того, що моя доля стала для мами найкращим сюжетом. Принаймні це розв’язувало мені руки. Хай робить зі мною все, що заманеться: я був надійно захищений від будь-яких звинувачень.
— Горобчику, зрозумій, проблема ж не в тобі! З псом ти чи без пса — місця в мене все одно небагато.
Еге ж, «горобчик» був в курсі. Коли живеш на найдорожчій вулиці Парижа, простір миттєво звужується. Коли пенсія почала перевищувати прибуток від продажу авторських прав, мама знайшла вихід: перебралася зі ста п’ятдесяти квадратних метрів на бульварі Кліши на тридцять вісім квадратів на Вернейській вулиці. Одразу — купа переваг. Передусім — адреса. А для мене — нічого.
— Хіба серед твоїх друзів немає нікого із вільним куточком? — нібито безневинно завела вона так, буцімто я вже зловживав її гостинністю.
Я мало не відповів, що всі вони перейшли на бік Ґвендолін — та це її не обходило. Хай засуджує досхочу, але співчуття від неї я не терпітиму!
— Подзвони Люсетті Ансле — моїй подрузі. Вона залишилася сама і здає кімнати. Це в Лувесьєнні. Можливо, вона погодиться й на собаку.
Лабрадор, ніби відчувши, що згадали його, різко підвівся. Він двічі тявкнув (ніби давши мені команду) — і потягнув за повід. Довелося встати. Жуль підвів мене до автобуса, який зупинився навпроти лавки. Номер 80. Від Версальської брами та мерії XVIII округу до вокзалу Сен-Лазар. Я усміхнувся — і решта сумнівів зникла.
— Бувай, матінко. Вдалої тобі вичитки верстки.
Жодних несподіванок: щойно я купив квиток, Жуль потягнув мене до 26-ї колії. Наступний поїзд до Довіля мав вирушати о 15:33, однак із міркувань безпеки його оголосили на 24-у колію. Спробуйте пояснити це собаці! Він звик до цієї платформи — і відірвати його від неї здавалося неможливим. Тоді я вдався до порад Вонга. Присівши, я зосередився і надіслав Жулеві ментальний образ, де ми разом із ним сідали до вагону на 24-й колії та вирушали просто в обійми Аліси. Я десять разів із досить відносним успіхом (як здавалось мені) повторив цю вправу. Єдиною відповіддю мені був теплий язик — ці вияви ніжності я, певно, мав витлумачити так: «Мовчи! Довірся мені, будь слухняним!»
Переконати його, гадаю, вдалося лише завдяки невпинному потокові відпочивальників з дітлахами та дошками для серфінгу — вони обліпили поїзд на сусідній платформі. А наша так і порожніла, незважаючи на те, що раз у раз лунала назва: «Довіль».
Пес заснув, щойно ми виїхали з Парижа. Я досі не міг повірити в те, що трапилося зі мною за ці кілька годин. Проте рейвах, який Жуль зчинив у моєму житті, хвилював мене менше, ніж насолода, яку я відчував від метушні. Зазвичай я дозволяв життю нести себе, притримуючи силу для своїх захоплень, винаходів, книжок — і ось уперше прийняв перше справжнє рішення, яке змінило мою долю. Я вирішив іти за собакою.
Ночами в тісній каюті мене мучили жахливі сновиддя — і я прокидалася з синцями під очима. Зі сну мене виводила завжди одна й та сама сцена: сиджу верхи на похнюпленому мачо, аж раптом підводжусь і кидаю зверхньо, що прутень у нього замалий та й майстерності бракує. Після чого безжально і повільно колупаюся у своєму партнерові десертною ложечкою. Я ненавиджу цей сон, його символізм і зворотній бік. Невже я здобула зір тільки заради сліпої помсти?!
Троє ґвалтівників із мого ліцею в підвалі (що виявився не таким темним, як передбачалось) залили мені в очі кислоту, аби я їх не впізнала. Вони досі відбувають покарання в Марселі. Усі ці дванадцять років я називала їх «своїми бобренятами»: принизивши, я ніби по-своєму вбила їх — і вже не бачила ґвалтівників у снах. Коли мені було вісімнадцять-дев’ятнадцять років, я що півроку навідувалась до них. Це був вияв жорстокої великодушності: я хотіла, аби вони не забували про вчинене, аби навіть не думали повторити подібне, аби щиро прагнули каяття. Моя психолог картала мене за це, та я отримувала справжню насолоду від цих візитів.