Випивши велику чашку розчинної кави з кальвадосом, хазяїн вийняв із шафи ліхтарик.
— Ходім-но на мій голубник, — пробурмотів він, простягнувши мені його, мов священний Грааль. — Замолоду я провів там найпрекрасніші години, спостерігаючи за зірками. Та нині через артроз залізти нагору не можу. Ходімо подивимось, чи там іще можна жити. Це ж краще, ніж отой ваш намет, еге ж?
Приголомшений люб’язністю цього здитинілого старого, я піднявся на останній поверх вежі. Запліснявілі двері вели до голубника — далі треба було підніматись драбиною. Жуль побіг першим, виявивши вражаючу для його розмірів гнучкість. Оглушений рипінням, засипаний пилюкою, яку підняв протяг, у світлі ліхтарика я побачив кімнатку шести квадратних метрів у площині під височенним дерев’яним склепінням. З чотирьох круглих віконець відкривався вид на Ла-Манш, Довіль, Гавр та замки, що всіювали пагорби Трувіля. Вид на всі триста шістдесят градусів у місячному сяйві і з завиванням вітрів. Були тут і меблі: круглястий столик, пристосований під гасову лампу, стара фотель з товстою оббивкою і продавленими пружинами, хитка розкладачка, що ледве вміщалася між дубовими брусами. Розбите вікно на півночі та кульки від відригування на підлозі вказували на присутність сови. Таке сусідство викликало в мене тривогу. Лабрадор спостерігав за моєю реакцією неприховано й нашорошено — достоту агент з нерухомості. Він спустився за мною, помахуючи хвостом.
— Двері в мене завжди відчинені, — уточнив Моріс. — Під час відпливів можете користуватися моєю ванною.
Себто коли він малював поштівки на піску.
Ми з Жулем пішли від Моріса, коли вже було за північ. Я думав, що відразу засну, однак, щойно увійшовши до номера 22, сів під вікном і взявся писати Алісі листа з описом дня, проведеного з її псом.
Я завершив, списавши п’ять чернеток, і повернувся до свого поводиря, що спав на королівських розмірів ліжку, комфортом якого востаннє — перед усамітненням у вежі — скористався і я. Зарившись у подушку і вдихнувши лимонний аромат кондиціонеру для білизни, я намагався не помічати, як Жуль пукав уві сні, тож почав уявляти Алісу — хотілося провести цю ніч з її образом, перш ніж завтра вона кохатиметься на цьому ліжку з іншим. Я утворив двійника. Заступив його — обережно, аби вона не помітила. Буду відвертим — після тієї зустрічі в Орлі Аліса не йшла мені з голови.
Пес розбудив мене о 8:20 — він був весь мокрий, вкритий мулом, водоростями і смолою. Єдине, що я пам’ятав зі снів тієї ночі: Жуль заповзято рив землю на цвинтарі, аби дістати труп. Із викопаної ним ями могильники витягли сміттєвий бак з проріззю для листів. І Жуль вкинув туди мій лист до Аліси.
— Віддасте їй самі, — зітхнула господарка «Флобера», виймаючи конверт із шухлядки з номером 22, куди я поклав листа разом із ключем.
Я щойно розповів їй історію від початку і до кінця, а Жуль тим часом чепурився у салоні Vanity-Dog на Лазневій вулиці. Ліппен потім сходить по нього і залишить у готелі до приїзду Аліси. Я хотів уникнути жахливої сцени прощання.
— І все ж дуже шкода, хоча, можливо, це просто помилка... — зітхала опасиста нормандка, не уникаючи нагоди помацати моє коліно на ситцевих подушках в барі біля рецепції.
Надихнувшись її підтримкою, я спробував більше дізнатися про другу половинку життя Аліси.
— Слухайте, навіщо це вам? — рішуче відказала Ліппен, доливаючи мені чаю. — Кожен живе, як знає. Зрештою, ви ж не потвора якась — знайдеться пара і вам!
І своєю лапою вправної масажистки вона ляснула мене по стегну, відмовившись — на щастя — від оплати за одну ніч, сніданок та чистку пса.
— Запишу це на її рахунок — вона ж вам зобов’язана! Якщо відчую, що прохід вільний, напишу вам смс. ОК?
Закинувши наплічник за спину і міцно стиснувши зуби, я вийшов із «Флобера» під прохолодне сонце та спустився по Ле-Планш до вілли «Маріпоза». Моріс, певно, ще спав: віконниці були зачинені, а вода стояла зависоко для його малюнків — відпочивальники не залишили на пляжі жодного вільного місця.