Я позичив у охоронця пилосос і піднявся до голубника (чи, краще, совника) облаштовуватись. За якусь годину мій тимчасовий притулок, залитий сонячним світлом, мав цілком пристойний вигляд. Я якраз заміняв розбитий квадратик у вікні на пластик, коли драбиною нагору злетів Жуль. Шерсть, вимита і розчесана у салоні, знову вкривали пісок і водорості. Пес боязко потерся об мене — та влігся під круглий столик. Я почув сигнал повідомлення — і зирнув на екран смартфона. «Його немає у номері. Він з вами?» — цікавилася Ліппен.
Я розумів, чому Жуль утік із «Флобера». Страх. Боязнь зустріти самому колишню власницю, яка одного разу його вже залишила, хоча нічого поганого він не зробив. І раптом я подивився на себе інакше — його очима. Я був подарунком. Причиною, декорацією, трофеєм. Жуль приносив Алісі чоловіка, аби в нагороду за це мирно повернутися до її оселі.
У мені пес не сумнівався. Справжній домінант, який легко отримує самицю слабшого самця, — Жуль ототожнював мене із собою. Він довірив мені місію заступити того суб’єкта з 22-го номера, який явно нікому не був до снаги. Але ж... Жулю, мій Жулю, я з народження був ізгоєм! А ми, ізгої, влаштовані інакше. Тож я сховався і чекав слушної миті. А на передову відправив тебе.
Я взяв повід Жуля, спустився разом із ним та спробував відвести його по Ле-Планш до готелю. Та пес відчув мій підступний намір. Ввігнавши кігті у дошки, він гальмував з усіх сил.
— Проблеми? — здивувався Моріс, що якраз збирався йти малювати, затиснувши лопатку під пахвою.
Я змалював йому ситуацію. Старий став відмовляти мене.
— Підете й віддасте його Алісі самі, коли вона приїде до «Флобера». Дослухайтеся до його інстинкту: Жуль знає Алісу краще, ніж ви.
І, не чекаючи на мою відповідь, Моріс відчепив повід від нашийника. Жуль пулею помчав ховатись у вежі. Я відступив: написав повідомлення, де просив власницю готелю повідомити мене про приїзд Аліси. Нібито збирався влаштувати їй сюрприз.
— Ну що, — цікавився тим часом Моріс, — облаштувалися?
— Так, нібито все гаразд. Ще раз дякую вам. І якщо у вас знайдеться один-два йогурти, то...
Оскільки напередодні я розповів Морісові про свої досліди над бактеріями, він без запитань дістав із холодильника дві останні пляшечки ванільного йогурту.
— Підійде?
— Цілком! Тут повно бактерій.
— Справді?
— Скажімо, streptococcus thermophilus та lactobacillus bulgaricus. Найуразливіші з-поміж бактерій.
— І що, вони вам відповідають?
— Авжеж, по-різному реагують.
Моріс заздрісно зирнув на пляшечку з йогуртом і зітхнув:
— Щастить же вам...
І, закинувши лопатку на плече, старий подався на пляж виводити на піску новини для космосу.
Трувіль був саме таким, як я уявляла. Люди, атмосфера, світло, перспективи... Усе цілком відповідало образам, що їх до мене доносили звуки, вітер, запах йоду, шерехаті фасади, пісок під ногами, дух гаю на пагорбі, що його пестило сонечко, та свіжої глиці... Усе було миле, веселе, легке, навіть незважаючи на щільний святковий натовп. І я відчувала, як страждаю від цієї краси. Це поєднання селянської простодушності та безмежного простору — коли море відступає, цей шурхіт, що стає тихішим, як далі йдеш мулом, ця тиша, пронизана покриками мартинів і гавкотом, на жаль, не мого пса. Ці канікули вже не були нашими.
Не розповіді Фред, а щастя Жуля, що повертався до свого інстинкту морського мисливця, щоліта заповнювало мої відчуття, примушувало мене любити цю місцину, ці місяці, цей ритм... Дорогою від готелю до пляжу Жуль уже не мусив перетинати вулиці і долати всілякі перепони — і перетворювався на звичайного, вільного, безтурботного пса, єдиною метою якого було їсти, гратися, купатися, борюкатися і виявляти любов до своєї хазяйки. І нащо я піддалася вмовлянням Османа? Решта життя Жуля могла б перетворитися на вічні канікули, на щасливу пенсію — і ми разом тішилися б даром зору! Пес-поводир — це ж не лише машина! Цю машину заклинює, коли вона вже не мусить когось водити. Доктор Осман не зважив на кохання, пестощі, улюблений ритуал із морозивом, ігри — цілу систему, що постає не з дресури, а зі спільного щасливого життя. Не зважив на унікальний зв’язок, що цілих сім років єднав мене з Жулем.
Я не наважилася розповісти про це Фред, яка ні на міліметр не відпускала мене від себе, переконана, що самотність лише посилила б мій смуток — тож, коли ми прибули, вона босоніж тупцювала за мною по мулу вздовж моря, що відступило. Це при тому, що Фред ненавиділа роззуватися, ходити пішки, плавати, втрачати час за стінами казино. Я нічого їй не сказала — але рішення прийняла. Нехай відкриває новий сезон рулетки, повертається до партнерок по покеру — я ж збиралася першим же поїздом гайнути до Парижа. Заберу в Османа свій телефон, візьму в нього адресу сліпого, якому віддали Жуля, поїду туди — і нехай обирає. Згодна, це егоїстично, згодна, так я зламаю почуття, що тільки народжується, згодна, собаці буде непросто — та краще розв’язати конфлікт, аніж без упину мордуватися докорами сумління. Я картала себе тим, що даремно послухала цього фанатика доцільності, кризового менеджера, який вирішив ризикнути нашими почуттями, віддавши Жуля, мов якісь меблі з аукціону. А що, як Жулева драма полягала не в тому, що він втратив сліпу, а в тому, що він просто втратив мене? Що раніше за мене збагнув: я конче залишу його, оскільки він мені вже не був потрібний? І лише через це — а не через вимушене безробіття — пес може сконати від горя.