Як я могла дозволити переконати себе у тому, що інший незрячий заступить для нього мене?! Щодо мене, то я вже ніколи не змогла б мати іншого пса. А Жуль — він же настільки прив’язаний до моїх звичок, поглядів і рефлексів, що обов’язково реагуватиме, зважаючи на мене, навіть на відстані! Тепер я була впевнена: Осман помилився. Егоїстичне ставлення з мого боку — це саме те, що він обстоював: зруйнувати усі мости. Якщо мій пес справді вважає, що його залишили, то єдиним способом допомогти йому зав’язати стосунки з кимось третім було показати, що я досі любила його, що все було гаразд, що я дозволяла йому присвятити себе іншій людині.
— Час нам вечеряти, правда ж? — заявила Фред, марно ховаючи збентеження за удаваним владним тоном. — Не знаю, як у тебе, а в мене ці сипкі піски викликають страшенний голод!
Тож ми розвернулись і пішли назад. Я й не підозрювала, що ми зайшли так далеко. Здобувши зір, я втратила кілька умінь — і одним з них було відчуття тривалості. Оцінка відстаней. Трувіль із його малесенькими будинками та порослим ліском пагорбом видавався іграшковим картонним містечком, де минало моє дитинство, коли на вулицю не можна було ступити через негоду. Я вирізала будиночки, складала і клеїла цілі вулиці — чистенькі чепурні вулички, якими із захватом гуляла, щойно завершувала роботу. Я не в захваті від особи, якою я була до тієї ночі, коли мені виповнилося сімнадцять. І часом мені здається, що з дзеркала на мене дивиться саме вона — та особа.
— Два тижні тут підуть тобі тільки на користь, — безапеляційно зауважила Фред.
А мені кортіло втекти! Я подивилася на годинник. Це був її подарунок з нагоди одужання — «Картьє» з білого золота. Щойно ми зайшли до ресторану, я вдала, ніби йду до туалету. Залишила записку на касі й буквально побігла: сіла в таксі на площі Казино, доїхала до вокзалу, знайшла потрібний поїзд: о 19:50. Даруй, Фред! Та краще я зроблю тобі боляче так, аніж словами або мовчанкою. Принаймні так ти матимеш справжню причину сердитися на мене. А може, і зрозумієш мене. Щойно я увійшла до 22-го номеру, збагнула: жодної ночі без свого пса я провести в Трувілі не зможу.
Ніколи так добре не працював. Мучився від сколіозу, болю в шиї, пружин, що впивалися мені в стегна, та протягів — а думки все пливли, напрочуд переконливі і чіткі. Один за одним я накреслював блискучі сценарії, перспективи отримання прибутків, яким позаздрила б будь-яка з фармацевтичних компаній. Технічні рішення чудово поєднувалися з небаченими прийомами та переконливими гаслами.
О 18:40 Жуль заметушився. І не через те, що невдовзі мали зачинитися вишки (це давало йому можливість стрибнути у море). Мені здалося, що це була радше легка стривоженість, аніж збудження. Однак я вирішив не чіпати пса. Він терся об поруччя. Потім взяв повід у зуби і уважно подивився на мене. Тоді поклав звичайний повід, і заліз мордою в мій наплічник за поводом спеціальним. Цей теж ліг мені під ноги. Жуль дивився й чекав. Гавкнув. І знову чекав і дивився.
Мимоволі я відволікся від плину власних думок і став стежити за міркуваннями пса: спеціальний повід — це його фах, ідентичність, гордість, згадка про Алісу. Йому стане легше, якщо все буде так, як раніше. Але не мені. Геть продавця тістечок «макарон»! Настав час людини майбутнього — винахідника, рятівника планети.
Тож я намагався зібратися з силами (а мені це було важко — як і Жулеві), відчути себе в шкурі промисловця або банкіра, у яких від моїх доводів аж слинка потече. Саме так: виробництво біорозкладних упаковок коштуватиме вдесятеро дорожче, аніж просте додавання тридцяти відсотків цукру під час виробництва пластикових пакетів — тоді мої бактерії зможуть перетравити їх за тридцять шість годин замість чотирьохсот років. Я вголос перечитав викладені на папері аргументи, оцінюючи можливе враження на надто прагматичну людину. Однак мої думки перервав гавкіт.