І Фред виїхала зі стоянки, підрізавши авто поліцейських. Коли ж вони ввімкнули сирену і наздогнали нас, вона показала свою карточку донора Сиротинця Управління поліції. Звісно, штраф виписали, але й подякували також. Коли Фред зважується на подібні провокації, я знаю, що ввечері вона відкоркує пляшку «Блек Лейбл» і що спати вночі ми не будемо.
Авжеж, я слухатимусь її. Раптом я відчула панічний страх: злякалася, що вона відступить, поступиться місцем, виховає собі наступника. Залишить мене у добрих руках — так, як колись мама вчинила з Жулем.
— Де ж він, той светр? — запитала Фред, коли ми прибули до готелю.
І я збагнула, що забула його у крамниці.
— Повернемося, кицюню?
— Ні. І називай мене «янголятком»...
Я сидів на Ле-Планш і спостерігав, як вони грались у хвилях припливу, не зважаючи на десяте повторення з гучномовця про те, що з десятої ранку до сьомої вечора собакам було заборонено перебувати на пляжі. Один із рятувальників на квадроциклі повернувся розгублений. Своєму колезі з біноклем — той із комфортом розташувався на даху лазень — він повідомив, що йдеться про Жуля та його сліпу власницю.
— Дам’єне, облиш: вона ж нічого не бачить! Бо знову нас лаятимуть у мерії.
Я проходив повз і заспокоїв рятувальників: вони нічим не ризикували. У жодній статті європейського закону від 2008 року не йшлося про те, що представники влади не мали права розлучати сліпого і його пса у разі одужання. Тож, власне, порушувати тут не було чого.
— О, спасибі, месьє!
— До ваших послуг.
Намет номер 113 був блакитним у червону смужку. Подруга Аліси сиділа у смугастому шезлонзі в купальнику, що наполовину закривав стегна (певно, такою була нова мода). Фред курила і читала «Ле Монд». Вітер виривав із рук шпальти, і Фред байдуже дозволяла їм розлітатись по пляжу, а коли гравці у волейбол приносили їх, безжально жбурляла до паки. Я привітався. Жестом рукою із сигаретою вона запросила сісти на сусідній шезлонг. Я струсив попіл і присів, сховавши голову в тінь.
— Що це за балачки про бактерії? — кинула мені Фред, поклавши газету собі на живіт.
— О, то Аліса вам все розповіла!?
— Без преамбул. Ринок збуту є?
— Авжеж, і величезний.
— Наприклад?
— Бактерія Deinococcus radiodurans може усувати зараження після радіоактивної катастрофи. Enterobacter усотує пестициди та перетравлює пластикові пакети. Thiobacillus роз’їдає важкі метали. Paracoccus перетворює нітрати на кисень...
— А ще вони — телепати?
— Саме так, телепати. Коли привчаєш певну бактерію до певного типу робіт, а посестри по виду наслідують її приклад.
— Це точно наука чи якесь божевілля?
— Раніше було божевіллям. А зараз про це друкують статті у поважних наукових журналах і ці практики вважаються рятівними для планети. Франція ж, як завжди, відстає.
— А ти зміг би це підняти?
— Так. Якби знайшов необхідні кошти...
— Ну, тут уже справа за мною.
— Справді?
— Заспокойся: я не намагаюся бути люб’язною. Я професіонал. І мені не хочеться, аби Аліса потрапила в руки мрійника та опинилася згодом на вулиці. Ти маєш знати: вона звикла жити на широку ногу. Самостійна поведінка — це дуже добре, але лише тоді, коли є відповідний нагляд. Я не проти віддати тобі Алісу, але тільки за умови, що ти її заслуговуватимеш. Тож надай мені детальне досьє — а я передам його на вивчення моїм інвесторам. Якщо вони переймуться, то ти — король, і я віддам тобі королеву. Якщо ж ні, то ти ніхто. Все зрозуміло?
— Гадаю, у разі необхідності обирати між нами має Аліса.
— Твоя правда. Однак я — не пес. Я a priori нікому не довіряю, роблю лише виграшні ставки — інакше й пальцем не поворухну. Якщо ти будеш не на висоті, то вона отримає на тебе досьє з такими фактами, про які навіть ти уявлення не маєш. І захиститися ти не зможеш — тут у мене також не бракує зв’язків.
Вона склала газету і злегка вдарила мене по коліну, ніби підбадьорюючи.
— Гей, нічого особистого! Просто хочу трохи на тебе натиснути, аби ти поворушився і був чемним хлопчиком! Та якщо ти виявишся оманою, я хотіла б, аби Аліса негайно повернулась до мене. Вона починає нове життя, і я не хотіла б, аби вона чіпляла на себе якийсь вантаж. То як, згода?
— Дозволю собі все ж зауважити, що я заледве двома фразами з вашою подругою перемовився. Тож усе це, як на мене, передчасно...
Фред відкинула голову на шезлонг і зітхнула.
— Мені біля Аліси жити вже не довго, — не відводячи погляду від моїх кросівок, з несподіваною ніжністю в голосі заявила вона. — Але я до цього давно готова. Я завжди знала, що буду для неї лише перехідним етапом. І повір мені: роки з нею були найкращими у моєму житті. То ти згоден, чи як?