Коли я давала згоду на імплант «Альфакор», то усвідомлювала високий ризик відторгнення. І ризик, пов’язаний з моїм медичним страхуванням. І не помилилася. Позаяк я в списку очікування на пересадку людського органу з попередньою згодою на відшкодування зі страхового полісу, то сплачувати мені протез страхова компанія відмовилася. На щастя, радіокомпанія RTL, дізнавшись про відмову, погодилася профінансувати операцію. Усі працівники радіо скинулися, аби «повернути зір одному з наших найчарівніших голосів» — так заявив директор під час вечірки-сюрпризу, влаштованої на мою честь на Великдень. Цей спільний порив колег вразив мене — адже я лише оголошую точний час, заповнюю рекламою паузи між радіовиставами та повідомляю про затори на кільцевому шляху. Завдяки їхній шляхетності післязавтра до моєї непрозорої рогівки вставлять кільце з пористого полімеру. Поступово, обростаючи клітками ока, це кільце поверне мені втіху від світла, барв і форм; якщо все піде, як належить, то станеться це щонайменше через сорок вісім годин. А повноцінний зір зможе повернутися десь за два місяці.
Я таки ризикнула, змирилася з імовірними побічними діями та тривалим періодом невизначеності. Зрештою, боюся я тільки одного. Світ, який я побачу — чи буде він таким самим прекрасним, як той, уявний, в якому живу вже сімнадцять років? Радість життя, що стала чимось на кшталт антитіл — хіба це не звичайна реакція на глупу ніч? Чи створені в моїй уяві мрії, що пробудилися, здійсняться?
Відчуваю, як холодний ніс Жуля наближається до моєї лівої литки. Даю йому тістечко — і знову згадую героя із компанії «Ладюре». Мені сподобалось, як він нас захищав. Найдужче я ненавиджу співчуття і метушню, проте, почувши, як він вичитує негідника із «Ер-Франс», зненацька відчула вдячність. Ніколи в цьому не зізнаюся, проте лицар на білому коні — нехай і перевдягнений у продавця тістечок — добряче розбурхав мою уяву.
Цікаво, на кого він схожий? Щоб образ людини так різко змінився в моїй голові від якихось двох фраз — таке трапляється украй рідко. Я уявляла куцого араба з кварталу 9-3, що навигадував собі екзотичних коренів. Проте коли він вилаяв агентів «Ер-Франс», перед моїм внутрішнім поглядом постав принц пустелі, жилавий і зрілий, справжній номад, що помилково потрапив до дешевого кварталу, задирака, який застряг у порту через життєві негаразди. Я уявила сорокарічного чоловіка, якому немає чого втрачати і який за найменшої нагоди намагається прислужитися хоч комусь. І мене це розчулило. До того ж він уміє говорити. Навіть втрачаючи самовладу, непогано вправляється із синтаксисом. Напевно, він сексуальний, достоту солодке тісто. Що ж, і нехай! Хіба це для мене проблема? Краще зосереджуся на своїх вправах.
П’ять разів по десять стискань повік що чверть години, а між ними — обертання очима почергово в обидва боки; так я покращую вологість, гнучкість і рухливість м’язів перед пересадкою. Це начебто знижує ризик відторгнення. Проте вистачає мене ненадовго — мозок ніби занурюється в джакузі і мене ніби виносить хвилями з власного черепа.
Отже, в мене ще й проблеми з концентрацією. Про таку побічну дію начебто нічого не зазначено в інструкції щойно випитого порошку, проте мені так кортить кохатися! Минулого тижня, коли Фред побачила свіжу картину, яку я намалювала, дозволивши пальцям творити символи, що юрмились у мені, то винагородила мене грайливим зітханням: «Ти ба як сексуально! Багатообіцяючий малюнок!» Я впевнена в тому, що малюю подумки, проте не маю жодної гадки про те, як це бачать інші люди. І це моє найвразливіше місце: достатньо зауваження про «потужність» моїх робіт — і я смертельно ображаюся; і навпаки. Сплеск лібідо, пов’язаний з невідворотністю операції, можливо, є лише плодом не надто безсторонньої уваги до моєї творчості? Проте що залишиться від усього цього, якщо протез таки приживеться?
Я не хотіла, щоби Фред летіла зі мною до Ніцци. Я соромитимуся батька, між Фред і батьком відчуватиметься напруга — а в мене не було бажання давати цьому лад. Відмовилася й коли вона запропонувала відвезти мене до Орлі. Не наважилася скоритися її пестощам, надто пристрасним поцілункам, життєрадісним підштовхуванням тренера, що нібито підбадьорював свою талановиту ученицю, зрештою — її тривозі, погано замаскованій під радощі. Я маю право на страх, можу вимагати, аби навколо мене не упадали.