Дзюрчання, шурхіт паперу, змивання. Коли Фред вийшла, Жуль уже чекав на неї, аби проводити до кімнати батьків. Вона зупинилася перед моїми складеними на стільці штанами, вийняла звідти презерватив, який придбала перед аптекою Боннево, і кинула його на ковдру. Жуль кинувся і приніс їй презерватив у зубах. Фред, знизавши плечами, взяла його, запхнула за люстро і повернулась до себе.
Я рукою підняв обличчя Аліси. Ми заглушили сміх поцілунком, обійнявшись, мов двоє дітей. Чи як двоє стареньких. Закохані аж до смерті. І здружені назавжди.
Коли я прокинулася, то лежала, притулившись до нього, у вузенькому дитячому ліжечку. Лежала — і не могла в це повірити. Я не відчувала ні відрази, ні сорому, ні хвилювання. Ніби повністю оновилась. Удруге я стала цнотливою — немовби відмилася від паскудства чоловіків та відчуття провини, що блокувало мої бажання. Однак між нами нічого не сталося. Я майже відсмоктала йому, задихаючись від сміху, ми цілувалися — а потім міцно заснули. Я не відчувала небезпеки, не згадувала про «той випадок». А втім, я уже усвідомлювала, що виграла, що жадаю його так, ніби ми вже кохалися сотні разів. Його відкритість, стриманість, сила та ніжність. За це я його полюбила. І Фред збагнула це значно раніше за мене. Вже не кажучи про Жуля. І ми будемо разом. Вигадаємо веселе щастя — щось просте, майже сільське, але наше, незрозуміле для решти. Я з радістю дозволю розділити щастя зі мною. Гадаю, Фред буде тільки рада: вона зробила все, аби я зрозуміла її натяк щодо Елеонор — і я все збагнула, хоч і приховала, наскільки болісним був її вибір, наскільки вочевидь важким було її рішення відмовитися від мене. Залишався єдиний фактор ризику: реакція спадкоємця.
Зібал, забурмотівши, прокинувся. Розплющивши очі, побачив, що я — у його обіймах. Я прошепотіла: доброго ранку, любове моя! Він відповів так само, не заморочуючись на слова — був явно здивований, хоч і ґречний. Подив приховував погано. Навряд чи він вирине на поверхню до третьої чашки кави. Я вистрибнула із ліжка. Жуль кинувся до дверей. У зубах він тримав свій повід. Я натягнула на себе костюм і гукнула:
— Замовте мені сніданок!
— Я сплю! — проревіла Фред із-за штори.
Ми вдвох скотилися сходами — обидва щасливі і задоволені собою. На першому поверсі я почепила на Жуля повід. Авжеж, я добре знала, що з погляду психології це не мало сенсу, і все ж вирішила, що звичок позбавлятиму його іншим разом. Зрештою, пес сприйняв це просто як рефлекс, без наслідків. І справа була не у фетишизмі. Хай там як, а Жуль уже не виглядав як травмований пес. Доктор Макарон творив з нами дива.
Елізабет чекала внизу, гортаючи газету.
— Мала, вам замовляти сніданок?
— О, так! Дякую! На трьох, будь ласка.
Вона зирнула на мене поверх сторінок, надула здивовано губки — ніби поцілувала. Вітер штовхав нас у бік міста. Жуль збіг у канаву на Паризькій вулиці і зупинився навпроти ґрат, що огороджували якийсь пустир. Я не знала, куди він прямував. Але ж як приємно було гуляти отак, усліпу! Подумавши про це, я мало не розплакалася. Зважаючи на те, з чого все починалося, це було справжнім щастям. Непристойно великим щастям. Кортіло на весь світ закричати про свою радість. Навіть якщо Фред буде від цього боляче. Саме заради неї я мусила бути щасливою. І не мала права на помилку.
Жуль, зрештою, піднявся з канави і підійшов до автомату з пакетами для сміття, що стояв край Ле-Планш. Він взяв звідти один і кинувся на пошуки перехожого, який би його зрозумів, якогось добропорядного бігуна. Я миттю збагнула, навіщо йому був потрібний повід. Однією з його улюблених ігор було примушувати підбирати свої какавелі когось невідомого, хто зжалиться над бідолашною сліпою — бо інакше мені довелося б шукати ще теплі випорожнення пса і пакувати їх навпомацки. Жуль був ще тим пронозою.
Я була змушена удавати сліпу і дякувати м’язистому туристові з доберманом, який відразу кинувся до теплої купки — певно, це була сука. Я виснувала це з того, як поводився Жуль, поки власник собаки ходив до смітника. Мій пес був не менш збуджений, аніж я. Після 19-ї години він і так влаштовував оргії на пляжі — суперництво зі мною, напевно, цього року підвищить його приплід. І я з полегшенням вирішила, що стримував його аж ніяк не повід. Жуль перетворювався на нормальну тварину. Зрештою, як і я. Того ранку я справді почувалася сучкою. Згідно зі статистикою, нам залишалося насолоджуватися собою п’ять-шість років — і ми не соромитимемося жити!
— Допомогти? — пробасив підбирач какавелів, примусивши Жуля злізти з його чарівної жертви.