Не міг збагнути Пахомій, навіщо потрібні такі лицедійства, хто їх завів і для чого. Потайки в душі підозрював, що то зловорожа рука підступно насаджує подібні порядки без відома цариці, а може — Досифей у крамолі погруз і його сухожильна шия проситься під лезо сокири… Або… або ж сама німкеня, свят–свят, на престол змовою прийшла, щоб Русь–матінку до безпуття довести?..
Боявся цих думок, проганяв їх від себе, а вони вперто лізли до голови, бо таки щось незрозуміле робиться: за п’ятнадцять років її царювання скільки тих страт нарахуєш?.. А що було! Хто міг колись подумати, що в тій самій державі, за таких самих царів до заклятих крамольників приставлятимуть напутників, що не голови повинні їм скручувати, а якесь невідомо ким видумане сумління? Та вертатися Пахомієві не було куди, сумнівами своїми ні з ким було ділитися — гляди, ще й до тебе напутника приставлять — тож рятував своє жалюгідне становище як міг.
Пахомій не відразу взявся до канчука, що звівся було в руках Любимського над його спиною і якого потім віддав йому архімандрит для напучування в’язня. Він довго не міг з дива вийти, звідки ж отакі люди беруться, що не користаються з нагоди помститися і відмовляються від волі. Таких не було в часи його молодості. Що ж то за таке сумління у них?
Але і першого разу, і згодом він чув від Любимського лише одні слова:
«Між нами повинна існувати різниця, Пахомію. Що сталось би з людством, коли б філософи перемінилися у катів? Ми украй різні з тобою, і нам не можна зближуватися навіть на відстань нагайки. Тебе дивує, що перед тим не зустрічав людей, яким потрібно щось більше, ніж шмат свинячої шкури? Можливо, їх було мало. Та буде усе більше й більше, а вас — щораз менше».
Не тямив Пахомій велемудрих слів колодника і з лютої ненависті до нього, що той є якимось іншим, звірів щораз то дужче. Кат міняв канчуки один за одним: швидко зношувалися вони при напучуваннях Любимського. Пахомій пам’ятав лише те, що він не має права вбити в’язня, а катувати може скільки є сил. Та скаженів і несилів кожного разу, бо не міг вибити з філософа не тільки слів, а й стогону, а в заплату за ревну працю збирав глузливі посмішки з очей караульних, коли виходив з каземату зі закривавленим гарапником.
На Спаса Любимського вивели на молитву до Преображенського собору. Пахомій звіддаля спостерігав за ним — обшарпаним, з обличчям, вимережаним синіми пругами, доглядався розпачу в його очах або ж отупілої байдужості, при якій в’язня полишають рештки сил і він погоджується на все. Та не було цього, Любимський ніс високо голову, кволо ступаючи подвір’ям, у церкві вклякнув, та губи його не шепотіли слів молитви; коли скінчився час моління, солдати наказали йому підвестися і вивели. Він ішов назад умисне поволі, вдивляючись в обличчя богомольців. Караульні не підганяли, та потім, коли в’язень чомусь оглянувся, зупинився і вигукнув якесь незрозуміле слово, вони штовхнули його в спину й чимдуж погнали до вежі.
Пахомій — він стояв тоді за рогом чоботарні — глянув у той бік, куди озирнувся Любимський, але нічого примітного не побачив, хіба те, що з Головленкової вежі — найпотаємнішої тюрми, про пожильців якої ніхто з монахів не відав, — вийшло чотири солдати, а серед них старий вусатий колодник, одягнутий у довгого синього каптана.
І знову прийшов день прикрої служби Пахомія — понеділок, і подався він з новим канчуком, дротом плетеним, до Корожної вежі, твердо поклавши собі катувати триклятого крамольника доти, поки той не заблагає пощади. Далі тягти нема куди. Перед своїм від’їздом архімандрит може знову спитати за службу, а тоді його надіям досягти рангу хоча б звичайного монастирського ката настане кінець.
Караульний відімкнув двері, впускаючи до каземату нефортунного монаха–напутника.
— Як він там? — спитав Пахомій.
— Сумирний, як завжди, — відказав солдат. — Нині ще не перевіряли. Ось коли харч подадуть…
Монах зайшов у сутінковий прохід, вартовий причинив за ним двері, Пахомій відхилив другі, казематні, що защіпалися тільки на гак, і перше, що його вразило неусвідомленою тривогою, була незвична свіжість у душній і смердючій норі. Увірвався досередини і сторопів, не маючи сил навіть крикнути. Віконні ґрати, зігнуті навперекіс донизу, трималися лише на трьох стрижнях за один бік кам’яної віконниці; з другого боку з товстелезного муру вибрані були три великі камені, які лежали долі. Шибка розбита…
Пахомій закричав. Та знадвору ніхто не озвався: караульні давно вже звикли до того, що по понеділках монах верещить у казематі, наганяючи страх на в’язня.