Хвилі допомагали човнові, гнали його на водяний простір, і коли монастир був уже далеко й скидався на мармурову вишукану іграшку, Павло підніс весло вгору і крикнув:
— Будь ти проклята, земле, з твоїми тюрмами й царями!
Крикнув і впав горілиць на дно човна; більше в нього не було сил ні для веслування, ні для пристрастей, хіба що для мислення. Хмари пливли туди, куди й човен, місцями вони розпорювалися і прозирало синє небо.
— прошепотів Павло, осягнувши нарешті думкою ні з чим не зрівняне щастя волі. Та цієї миті простромила блискавкою мозок інша думка, і він стрепенувся.
«Для чого? Воля — для чого? Щоб загубитися у чужих землях і розумом своїм і працею збагатити чужинців, які потім скажуть… Луї… Що ти сказав тоді, Луї? Пам’ятаю, ти сказав, що моя нація не дала людству світочів духу… Ми не дали? Ні, дорогий… Ми віддавали своїх світочів духу на торговища всесвітньої культури, на політичні базари, і там купували їх за високу ціну, попит великий був на них, та продавалися вони без родових табличок, а тому ніхто не знав, звідки вони, та й самі світочі часто про це забували.
Архілох… Знову Архілох. То чи ж твої ямби, що допомогли мені вирватися з неволі, тепер таку долю пророчать?
Любимський був упевнений, що ніхто його не наздожене, що приб’ється до фінського чи шведського берега, зате колись неминуче стане французом, німцем, шведом — чорт–зна ким… І заплакав Павло, бо втямив, що України ніколи вже не побачить, не побачить ні Уляни, ні дитини своєї, усім віддасть себе, а їм — нічого…
Плід своєї думки — комусь. Чи зрозуміють?
Творіння рук своїх — комусь. Полюблять?
Любов свою — комусь. Відчують?
Гнів свій — комусь. Злякаються?
Ні, ні, ні! Кому він буде потрібен так, як тим, що над Сулою?
А човен то ховався за хвилями, то зринав на гребенях, сонце вже сліпило очі, монастиря давно не було видно, до втікача повільно наближалися чужі береги, і в міру того наближення формувалося в Любимського нове розуміння його волі.
Її, тієї волі, йому треба стільки, скільки цього вимагатиме народ. А народові може стати потрібною друга Павлова неволя або й смерть. Тож мусить викресати тепер у собі нову віру: повернеться колись він до рідного краю, що б там на нього не чекало. Бо без цієї віри ні його мозок, ні його руки нічого цінного створити не зможуть, бо без цієї віри не варто жити — ходити жебраком по світі без думок і без мети.
Павло це зрозумів, прийняв, відчув, і стало дивно від цього нового відчуття. Адже чудом вирвався зі затюрмленої землі, прокляв її; а тепер дійшов до переконання, що без неї себе не мислить?
Знову парадокс? Ні, свідком мені Вольтер.
«Філософи — це мала череда, — сказав він, — яку не можна віддавати на бойню».
Тому я мусив утекти з бойні.
«А коли з’єднаються проти спільного ворога, — мовив далі мудрець, — зроблять велике діло для роду людського».
І тому я мушу жити, щоб прилучитися до цього гурту. Однак з’єднуватися треба, проживаючи на своїх землях. Філософська думка, що колись оновить світ, повинна йти з усіх кінців земної кулі. Тож для того, щоб мати снагу внести й свою лепту у світову скарбницю думок, мушу повернутися до рідного краю.
На моїй уярмленій Україні є вже Сковорода, а у стражденній Московії — Новиков. Вони народять сотні й тисячі дітей, кращих за себе.
Я вернуся туди, дозрівши до їхньої думки й чину, щоб гинути, перемагаючи тюрму, і мучитися в тюрмі, здобуваючи волю.
Сказав пророк:
«Мусиш запам’ятати всі дороги, якими водив тебе Господь, довідуючись, що є у тебе в серці».
А коли у ньому є мужність, віра й любов, то вернешся по тих самих дорогах до своя.
Сонце вже сповзало зі свого низького зеніту. До шостого каземату Корожної вежі принесли з монастирської кухні слізний хліб для Предтечі.
Човен плив у відкритому морі, і не видно було берегів, але вітер не мінявся — човен ішов рівно, і знав Любимський, що як не за день, то за два побачить у передсвітанковому тумані окраєць твердої землі.
ЧАСТИНА ДРУГА