Розділ перший
Молода травнева теплінь розімліла над Москвою, прив’ялила сережки дурманного цвіту на черемхах, що обступили древню стіну Китай–городу, дрібні пелюстки облітали на поривистому леготі — порошив над Луб’янкою пахучий весняний сніг.
Було б це тихе біле чудо зовсім природне й миле, якби черемховий цвіт не вибілював разом з усім світом шинелі й високого кашкета вартового, що стояв при зброї біля моторошного будинку Таємної канцелярії. Чорний сукман під білою порошею незвично ошляхетнювався, і від цього немов ставало незручно самому вартовому, він раз у раз стріпував пелюстки з обшлагів.
— Гляньте, Миколо Михайловичу, яка краса: охоронець Таємної канцелярії — у квіту! Хай ця сентиментальна картина зворушить вас і надихне на елегію, — сказав, стоячи в глибині кімнати, Микола Іванович Новиков до молодого красеня, що стояв поруч, і причинив вікно.
Карамзін повів долонею по високому чолу й, не повертаючи голови, мовив спокійно, проте з притиском:
— Якщо ви, Миколо Івановичу, або ж ваш друг Радищев напишете на цього службиста сатиру, він однаково стоятиме так само, як стоїть, охороняючи Таємну канцелярію і стежачи за вашими вікнами. А без мистецтва ніжного, справжнього, не зубоскального, Росії не обійтися. І цьому стражникові, до речі, теж.
— Не маю нічого проти сентименталізму, мій любий колего, якщо цей напрямок покликаний руйнувати догми офіційного класицизму. Скажу простіше: якщо він, назвавши цього слугу деспотів людиною, покаже його отупілу, скалічену душу, а не величатиме його Марсом. Ваше ж трактування нової літературної течії, як я зрозумів з недавньої дискусії, дещо інакше. Ви хочете прикрасити словесною позліткою ось такі моральні креатури, та так, щоб зворушений читач крізь сльози розчулення недобачав творців цих креатур.
У будинку Новикова, до якого він по одруженні переселився з Петербурга, уклавши контракт з Московським університетом на оренду друкарні, зібралися його співробітники й друзі: старий поет Михайло Херасков, ректор Московського університету Іван Тургенєв, історик Микола Бантиш–Каменський і Карамзін, що квартирував у Новикова на другій половині будинку.
Гості мовчки слухали останні спалахи суперечок між друзями, не втручалися, бо й так уже все переговорене, а нині зійшлися вони для того, щоб провести в далеку дорогу юного друга, нову зірку на обрії московського письменства Миколу Михайловича Карамзіна.
— Не ремствуйте на Радищева, колего, — усе–таки вставив якомога делікатніше Бантиш–Каменський. — Я тоді уважно дослухався до вашої розмови й зрозумів, що Олександр теж ворог того офіційного класицизму, що під виглядом правдивого зображення життя примушує письменників повторювати думки повелителів, він теж сентименталіст і може написати щось серйозне. Гадаю, що і над його творами плакатимуть читачі, тільки сльози ті, можливо, будуть інакші. Адже він завзятий послідовник філософа Козельського і, певно, піде далі…
— Філософії Козельського я добре не знаю, — відказав Карамзін, — але якщо Радищев його однодумець, то можу здогадатися про її суть. Я теж за свободу, за просвіту, проте вважаю, що загравати революційним фразерством з народом не можна. Народ — це гостре залізо, бавитися з ним небезпечно, а всілякі бунти й революції — відкрита могила для доброчинств. Не знаю, що відповів би на мої слова ваш Козельський.
Новиков дивився у вікно, спершись плечем до рами, й мовчав, йому не хотілося знову заглиблюватися у дискусію, та останні слова Карамзіна зачепили його за живе: Новикову згадався старий філософ, від якого він узяв для себе чимало — на добру чи злу долю.
— Козельський належить усім, Миколо Михайловичу, і вам — теж. Він республіканець і за такі слова назвав би вас… Ну, не будемо ображати один одного перед розлукою. А Радищев і Козельський належать до однієї масонської ложі — «Уранії».
— Ту ложу іноді відвідує й великий князь Павло Петрович, — вколов Карамзін.
— Вельможі, які ще не допалися до влади, люблять деколи побавитися у вільнодумців.
— Це гра з вогнем. Ми з вами граємося з вогнем. Мартиністи, до яких я належу, заходять надто далеко у своїх республіканських деклараціях. І тому мушу перед своїм від’їздом повідомити вас: я виходжу з вашої ложі, Миколо Івановичу. Не тому, що боюся, а тому, що не зовсім поділяю погляди її членів.
Новиков рвучко повернувся од вікна, але не сказав нічого. Іван Тургенєв — він колись на прохання Миколи Івановича їздив до Симбірська, щоб забрати до Москви знавця мов Карамзіна, — розвів руками:
— Що ж, воля ваша. Ви поводитеся як справжній мартиніст, адже Сен–Мартен проповідує, що людина народжена вільною… Проте погано, якщо ви в його вченні знайшли для себе таку свободу, що звільняє вас від дружніх стосунків і обов’язків перед товариством.