— П’ю за вас, пане Людвігу! — патетично вигукнув Розумовський. — Ваша музика запалює до бою. Я відрекомендую вас імператорові. Йому сподобається така музика.
— А він, бува, не злякається її? — спитав Огінський.
— О ні, австрійський імператор войовничий.
— А якщо така музика долине спершу до войовничих противників?
— І таке може статися, — погодився Розумовський. — Музика — не вірш, що має конкретного адресата… Але все залежить від пана Бетховена — кому він захоче присвятити свою музу. Та поки що йому без мецената не обійтися. Я послав би вас до Петербурга, юначе. Росія уміє шанувати таланти.
Бетховен мовчав. Озвався Любимський:
— Можливо, й так. Однак вона ще довго не знатиме, які таланти розцвіли, а які змарнувалися біля царських палаців…
— Ви надто ущипливі, маркізе, — скривився Розумовський. — Шукаєте у нас притулку, а…
— Я намагаюся бути справедливим. Втрата маєтку не повинна заважати дивитися на речі тверезо. Франція теж не краща: чи ж могли в ній жити Вольтер, Руссо?
— О, тепер могли б!
— Але вже немає їх… Я не ідеалізую Англію, проте у тій країні Ньютон був обсипаний нагородами ще за життя, а по смерті покладений до королівської усипальниці. Чи не так, пане Огінський? Ми ж не можемо подібним похвалитися. Наші королі й ваші царі, боячись світла, не раз убивали науку й мистецтво в зародку.
— Ви вчений? — запитав Розумовський.
— О ні, я був власником розважальних закладів у паризькому кварталі Маре, недалеко від тюрми Тампль…
Розумовський подумав, що маркіз просто знервований пережитим і тому такий колючий.
Фрау Єлизавета стояла перед Бетховеном, молитовно склавши руки, — упрошувала його заграти ще раз. Крізь білу туніку просвічувалися її голі плечі, глибоке декольте відкривало пишні груди, була вона вродлива й незмірно зваблива; Любимський дивився на неї, бачив її красу і дивувався, що більш його не ваблять навіть ці принади; графиня помітила погляд маркіза, примружила очі, але Павло не бачив цього натяку. Його просто більше не було в цих краях.
Бетховен відмовився грати. Любимський підвівся і промовив до Рішельє:
— Нам пора. Отже, я згоден поїхати на Азов до Петровська поглянути на той край, який ви хотіли б колонізувати французькими емігрантами. Я згодом дам про себе знати, і ми подамося до Петербурга на переговори з французькою общиною. Чи згоден граф Андреас видати мені документи на проїзд через Україну?
— Згоден, — відказав Розумовський. — Завтра ви їх отримаєте. Україна… Ледве–ледве пам’ятаю її. Наче в тумані… Там, у Батурині, доживає віку мій батько. Двадцять років не бачив його.
— Певно, пасічникує екс–гетьман, меди варить?
— Ви так добре знаєте звичаї того краю? Ба ні! Клопочеться над гербовником нашого роду. Дослідив, що генеалогія Розумовських йде від князя Богдана Ружинського, який у XVI столітті був запорізьким гетьманом. Не міг старий жити у столиці, все тужив за рідним краєм. Хотів було створити біля Аничкового палацу клаптик своєї Малоросії, садив тополі, верби, озера копав та все з України землекопів спроваджував, щоб мав із ким розмовляти по–своєму та міг слухати бандуру. А оце я попросив у Сенату, щоб прислали мені кріпаків на будівництво мосту через Дунай, то батько дізнався і послав до Відня хохлів з надією, що вони пригадають мені рідну мову. Старий він став…
— Я вражений патріотизмом колишнього гетьмана України. Французи цікавляться історією вашого краю, гетьманами, їхніми нащадками… — мовив Любимський. — А ви… ким ви почуваєтеся, ваша світлосте?
— Я?.. Я посол її величності.
— Чи не замало цього, пане Розумовський? — озвався Огінський. — Ким же ви станете, коли складете посольські повноваження, як, приміром, зробив це тепер я? Для мене на скрутний випадок залишилася Польща, а ви куди подінетеся?
— Вгамуйтеся, екс–после, — холодно відказав Андрій Кирилович. — Ваші діти вже інакше дивитимуться на ці речі.
— Ми розпочнемо битву, щоб цього не сталося. Можливо, програємо, зате діти пам’ятатимуть про кров батьків.
Любимський і Капніст вийшли з–за столу. Павло нахилився до Огінського, прошепотів:
— Костюшко в Парижі, я розмовляв з ним. Він повний рішучості підняти повстання.
— Дякую вам… Хто ви?
— Я французький емігрант, — відказав Любимський.
…Над Полтавою кружляли лелеки, роздивляючись з високості за рідними гніздами, чи не знесла їх зимова в’ялиця; ті, що знаходили, тихо опускалися на стріхи чи на тополі й, витягнувши довгі шиї до неба, радісно клекотіли, дякуючи своїм пташиним богам за те, що зберегли їм рідну домівку, що не дали зів’янути крилам над безкраїм чужим морем.