— Усе те я знайшов, Григорію Савичу, і є воно моїм, тисячократ перевіреним і випробуваним, та відчуваю я свою немічність, бо єсьм чужинцем і сіяти, як ви, зерна правди й розуму не маю змоги. Бачу свою зайвість на цьому світі. Шукати знову безпечного місця на чужині тоді, коди десь на вигнанні погибають мої рідні, було б блюзнірством, тож хочу я вийти на волю й загинути від ворожих чи своїх власних рук.
Задумався тепер Сковорода. Він шанував родинні пута, а тому не зв’язував себе ними, та знав, що не кожен може це зробити, і розумів Павла. Але бачив перед собою людину, що здатна на більше, ніж інші, і знає більше, ніж інші, то чи має право йти наосліп, родинною любов’ю ведена, й пропасти разом з тим, що є у ній?.. Нині Сковорода, почувши помах крил смерті за плечима, зважив усі свої діла і зрозумів, що дав початок великому, бо зерна його мислі зійдуть добрим урожаєм поміж людьми. Та хтось ті пагінці вирощувати й доглядати мусить, має плоди зібрати і знов посіяти. Йде старий на Харківщину до найближчих друзів Ковалівських, щоб у тихій Іванівці упокоїтися. Йде Україною і прощається з нею і з людьми, придивляючись, чи зродилися нові сівачі думки — того ядерного зерна, з якого колись знову зійдуть мечі.
— Клубок пущений, друже, — сказав по хвилі Сковорода, — він уже котиться й не зупиниться, якщо люди усуватимуть каміння з його дороги, домотуватимуть його своїм прядивом, щоб був більшим. Ти ж хочеш позбутися тягаря своєї печалі ціною навіть власного життя. Що ж, це людське право. Але чи подумав ти, що позбудешся тієї печалі ціною людського горя. Ти упокоїшся, а люди не знатимуть того, що знаєш ти, і будуть далі жити в безнадії і покорі, бо ти, дбаючи про свій спокій, не захотів їм дати тієї крихти надії й посіяти серед них бодай мале зерно бунтарської думки. Люди навіть не проклянуть тебе, бо й не відатимуть, що був такий на світі, але ж тоді прокляни себе сам, відходячи зі своїм скарбом у небуття.
— Що я можу зробити, мудрий старче?
— Ти відчуваєш непотрібність свою, будучи в’язнем у келії Самарського монастиря. Але в цій в’язниці маєш перо, каламаря і папір. І поки умреш чи знову закують тебе в кайдани, запиши те, що знаєш, бо ніхто не має права носити свого багатства в собі, наче той захланний скупар, що закопує у землю бочівку зі золотом. Ти не знаєш, що буде завтра, нині ж у тебе є мить часу. Запиши літопис свого життя і життя людей, яких знав, думки свої запиши, розкажи про сумніви, що вповзли тобі в душу, і так напиши, щоб вжахнулися ті, які в боязні й зневірі впускають гадюк підлості і зради до своїх сердець. Дар твій Богом тобі даний і не лише твій він.
— Я думав про це завжди і свідчення маю — ходить же між людей «Історія Русів», і є у тій книзі й частка мого розу–му… З думкою — написати всю правду, яку знаю тільки я, вернувся на Україну. Та не сподівався я, що призабуте, а нині поновлене горе може бути таким спустошливим. Думок немає, руки опустилися… Десь на вигнанні живе моя дитина, якої я не бачив ніколи! Чуєш, старче, десь є моя дочка, яку батожать канчуками, а я у цей час маю сидіти за папером, немов печерський безрідний мніх?! Тобі не зрозуміти цього…
— То горе твоє, і в тобі воно перебуде, ти ж давно посвятив себе вищій ідеї, тож не зрадь її. Вогонь угасне, ріка зупиниться, а думка свого руху припинити не може ні на одну мить. Мчати вона буде й без тебе, та коли з вини твоєї сповільнить свій лет хоча б на мить, то окупиться та секунда роками неволі. Хай розлючує, а не в’ялить тебе твоє горе. Поклади на терези свого сумління печаль твою і печаль твого народу. І служитимеш тому, що переважить.
Мовчки поснідали. Сковорода підвівся, обійняв Тарловського, потім підійшов до Любимського й промовив:
— Кволий я став тілом, і недовго вже ходити мені по світі. А хтось ходити мусить по мені. Отець Кирило теж чесно дотоптує свою стежку. А ти ще молодий. Зроби стільки, скільки можеш. Менша посудина менше вміщає, але хай і вона наповнюється вщерть. Твій духовний глек великий, ти ж не наповнив його ще й до половини, і коли не зробиш цього — меншим будеш від найменшого.