Просив не проводжати.
І подався в останню мандрівку той перший, що подав своєю думкою порятунок обеззброєному люду.
Довго мовчали Любимський і отець Кирило. А коли побачив «дикий піп», як розслаблене горем обличчя самарського в’язня береться мужністю, промовив, усміхнувшись:
— Самотній єси, то сотвори собі чесне товариство… Колись у цій запорізькій пущі жив пустельник. Так уже часом нудно було йому, що, хоч і посвятив себе Богові, готовий був і лукавого в гості запросити. Вчув ці думки лукавий і підсунув йому люльку. «Оце, — каже пустельник, — тепер ніби удвох». Зрадів лукавий зі слабкості своєї жертви й поставив на стіл чарку горілки. «Оце так, якби утрьох», — зрадів пустельник, випивши. А вслід за цим з’явилися на столі каламар з пером. «Тепер нас уже десять!» — вигукнув грішник, продав чортові душу й літописцем став. Йди, синашу, до келії, бери папір, перо й віддавай таємницю свого життя людям.
…Уночі при світлі свічки Павло Любимський схилився над папером з пером у руці.
Розділ тринадцятий
На Сенатській площі серед білого осіннього дня несподівано запалало вогнище.
Здалось це великою дивовижею, хоч петербурзька біднота цілий день очікувала ілюмінацій, що мали спалахнути біля палацу Безбородька на Поштамтській. Граф готувався дати бенкет з нагоди взяття Суворовим Варшави, чернь нетерпляче чекала на вечір: якась крихта, може, перепаде з панських столів. Але ж то увечері — що ж це за вогні в пообідній час?
І посунула босота до Сенатської площі з усіх вулиць, провулків і нір. Її уже важко було чим–небудь здивувати: були коронації і в’їзди воєначальників після перемог, карнавали з нагоди іменин цариці й алегоричні маскаради, але ось це…
Посеред площі, неподалік Мідного вершника, палав величезний штабель зі сухих полін, дрова лунко потріскували, поруч бовваніла гора книжок. Біля книжкового стосу стояв у червоному каптурі й масці кат. На підвищення, зроблене з грубих фоліантів, вийшов аудитор головної поліції й виголосив не чуваний ще в Росії вирок:
— Дякуючи всевидющості й прозорливості її величності, у самому серці Росії — Москві виявлено книгосховище, де зберігалися і з якого розповсюджувалися крамольні писанія хулителів Бога, царя, народу й імперії. Їхній видавець і хранитель масон–мартиніст Новиков, що протягом багатьох років намагався порушити державні підвалини, сіючи крамолу серед підданих, замкнутий до Шліссельбурзької фортеці, яко ворог імперії, книжки ж його засуджені до спалення на вогнищі!
Аудитор опустив руку з гербовим папером, кат нагнувся, узяв оберемок оправлених у шкіру книг і з вигуком «анафема!» жбурнув їх у вогонь. Тут узялися за роботу підручні кати, вогнище вмить пригасло, немов злякалося такого бузувірства, білий дим повис над площею, та незабаром виповзли червоні язики і, набравшись сили, бухнули вгору.
Аудитор склав папір і мовив до натовпу:
— Кожний, хто хоче виявити свою вірнопідданість, повинен кинути жмут оного сміття у полум’я, усвідомлюючи, що очищає наш край од скверни!
Кати випросталися, чекаючи на допомогу. Гора була велика, на вогонь приречено тисячі книг, але навіть найчорніша чернь, приголомшена блюзнірським вироком, не поворухнулася. Неписьменний люд, який, може, й чував, що є десь на світі вчені мужі, котрі пишуть книжки, був уражений такою незмірною їх кількістю: скільки ж то умів працювало над ними, скільки–то не відомої їм мудрості заховано в них, і оце все має раптом згоріти — навіщо? А коли згорить, то що дістанеться їхнім дітям і внукам, невже й вони повинні залишатися темними, осліплені нинішньою злочинною пожежею?
Кати чекали на допомогу, а юрба, що могла будь–якої хвилини розтерзати конокрада, старовіра або вбивцю, глухо мовчала, і жодна рука не підвелася на німі речі, в яких таїлася недосяжна їй мудрість.
Аудитор зійшов з підвищення, розлючені кати кидали книгу за книгою у вогонь, вогнище то пригасало, то знову спалахувало, а натовп мовчав і згодом почав розходитися.
Тільки один підпилий товстун з обвислими щоками й заплилими очима підкотився до книжкової гори і з реготом почав кидати в полум’я книжки, вибираючи найважчі фоліанти.
— Мудреців удавали, кирпи гнули, а нас за дурнів вважали! Маєте, маєте, маєте! Скінчилося ваше, скінчилося!
Однак товстун скоро втомився, сів на підвищення; утираючи піт, віддихувався, а відпочивши, загорланив, показуючи на змалілу гору книг:
— Тепер без цього сміття усі стануть однакові — звіздарі й дурні! Ха–ха! Всі до одного — падлюки! А то рила задирали: ми вчені, ми мудріші за королів і блазнів! Нате ось, викусіть, — він тицяв поперед себе дулю. — Тепер усі — падлюки!