«Брешете ви всі, невдахи й заздрісники…» — заспокоював себе Карамзін і вперше відчув неприховане вдоволення від того, що Новикова немає, і що нема Радищева, і добре було б, якби не стало… Переборовши спалах люті, Микола Михайлович промовив, покусуючи губи:
— Василю Васильовичу, ви б’єтеся чолом об мур, а мур міцніший від вашої голови. Я не здивуюся, якщо станете сусідом Миколи Івановича…
— Сьогодні не ваші, а його й радищевські літературні салони роблять честь письменникові, — спокійно відказав Капніст. — Не кожен лише має мужність заходити до них. Але я не заходитиму й до вашого. Не вважайте мене більше співробітником «Аглаї».
Хворий Новиков, зломлений безнадійною депресією, проводив безмежно довгі дні у шліссельбурзькому казематі. Його забрали тоді, коли він на це зовсім не чекав. Колись усього сподівався, боявся і був готовий до найгіршого, потім утомився вічним очікуванням небезпеки й поклав собі назавжди відійти від журналістської діяльності. Він не знав, що царі нічого не забувають…
Тепер, серед тюремного безпросвіття, уся його колишня робота й боротьба здавалася нікому не потрібною й наче нереальною: Новиков нині не зміг би назвати навіть книжок, які видав і котрі згоріли. Вимовлені й написані слова канули, здавалось у порожнечу: ніхто їх не почув, не прочитав, нічийого серця вони не діткнулися і тиранів не спам’ятали, а слова Козельського, якими Микола Іванович підбадьорював себе в житті — «зміниться п’ятдесят королів, поки філософ діждеться такого, що скористається його працями», — звучали тепер пустопорожньою фразою.
Реальною була тюрма. Який він був наївний, коли думав, що поворухне нею! Зерна його розуму впали в мертвицю, яку місять раби і зводять із того місива палаци, казарми й тюрми. Жодне зерно не проросте в тій глевтусі ніколи.
Імперія така ж мертвлюща, як стіни цього каземату. Колись, двадцять років тому, Новиков оглядав його й жахався думки, що тут з дитинства до повноліття зміг прожити нещасний царевич Іван Антонович. Тепер йому самому доведеться жити в цій норі п’ятнадцять років.
Послав прохання до Карамзіна, щоб заступився за нього: несила хворому жити в цій ямі. Але відповіді не отримав. До Миколи Михайловича щодня надходили десятки скарг, подяк і віншувань. Між іншими він отримав від ярославського поміщика Опочиніна листа такого змісту:
«Доля хотіла, щоб я, власник п’ятисот душ, захопився у ранній юності французькою філософією. Не потрібно було цього мені, поміщикові. Вона допомогла мені зрозуміти, до якого абсурду дійшли ми, сповідуючи і в життя втілюючи офіційні настанови. Якщо й далі так житимемо, то темрява і глупота знівечать нас і нащадків наших. Чекав я просвітку, а його не видно. Відходжу з цього світу добровільно… Книги, мої любі книги! Не знаю, кому вас заповісти. Я упевнений, що вони нікому не потрібні, тому прошу вас віддати їх вогневі».
Прохань надходило надто багато. Не те, щоб допомагати, а навіть зреагувати на них усіх Микола Михайлович не мав просто фізичної спромоги.
Отож нарешті настали дні миру й благоденства.
— Ать–два, ать–два, лєвой, лєвой, молчать, молчать! — марширує у царициній приймальні товстун Трещокін, наслідуючи голос великого князя Павла, і, закінчуючи атракціон, б’є себе кулаком у груди: — Я падлюка!
Катерина до сліз регоче, захоплено поглядає на Зубова, вдячна йому за розвагу, — знає ж бо Платоша, кого цариця найбільш ненавидить, — і запитує у Сеньки:
— Звідки ти знаєш голоси незнайомих тобі людей?
— Я пройшов школу князя Потьомкіна, ваша величносте. Він умів наслідувати навіть вас.
— Правда, правда…
Катерина II розважалася з Платоном Зубовим у своїх апартаментах. Могла нарешті дозволити собі трохи побайдикувати. Польща впокорена, турки сидять тихо, революція у Франції придушена — там якобінці самі себе перегризли, надто ревно викриваючи ворогів революції, з крамольниками в країні скінчено, недолугий і злобний великий князь Павло муштрує свій полк у Гатчині, і йому, мабуть, цього для щастя вистачає, заповіт на ім’я Олександра Павловича написано — секретний пакет у Безбородька.
Турбує імператрицю тільки Швеція. Там до влади прийшов молодий король–красень Густав IV, що манерами намагається наслідувати Карла XII, і хоч до великого завойовника йому далеко, усе ж на Лівонію зможе посягнути.
Одружити б його з красунею Олександрою Павлівною. Чия вона насправді, цариця здогадатися не може, та й не намагається, знає лише, що не є вона дочкою того кретина, її сина Павла. Але носить батькове ім’я, тож має підстави стати дружиною шведського короля.
Цариця не посвячує у свої плани нікого, навіть Безбородька й Зубова. У Стокгольмі сплітає сіті навкого юного короля московський посол Будберг. І нарешті приходить лист: король згоден познайомитися з великою княжною.