— Не маєш права, Павле… — прошепотів Тарловський.
— Не маю права? Чому?! — Любимський ударив чолом до прічі. — Чому я не маю права на те, що дозволено й тварині?
— Ти сам із доброї волі відібрав його в себе. Тож не ремствуй. Неси до кінця свого хреста.
Павло підвівся, довго стояв мовчки, і не знав Тарловський, що він ухвалить. Потім сягнув рукою до кишені, вийняв чорного залізного шворня і простяг його священикові.
— Я з допомогою цього бруска видобувся колись із тюрми. Вони, ті тюрми, не такі страшні, як виглядають. Перекажіть цю річ моєму зятеві Павлові, колись він таки зайде до вас. А пустився Василенко йти по тій самій дорозі, що і я…
— Якщо діждуся його побачити.
— Мусите діждатися. Мої рідні повинні знати, куди я подівся. Я дам про себе знати, якщо знову не потраплю у лабети…
Того дня Павло Любимський осідлав коня і з пашпортом на ім’я маркіза де Ваттеля рушив на захід.
Розділ чотирнадцятий
Лист від Любимського до Василя Капніста йшов зі Львова до Петербурга більше року — через Полтаву, Турбайці, Обухівку. Павло послав листа Котляревському, та його в той час у Полтаві вже не було, він перебував на службі у Сі–верському карабінерному полку; слуга передав пакета Петрові Капністові в Турбайці, а той — слідом за Василем Васильовичем — через Обухівку до Петербурга.
Капністові було не до кореспонденції: Петербургом лихоманило.
«Ать–два, ать–два, молчать, молчать!» — лунала команда на Сенатській площі: з ранку до вечора муштрувалися тут полки, цар Павло І особисто подавав команди, цар не знав і знати не хотів кращого способу управління державою, ніж муштра; рота за ротою щоденно проходили повз нього, імператор пильно приглядався до облич солдатів і офіцерів, а коли на якомусь не прочитував ревної й безоглядної вірнопідданості, кивав пальцем фельд’єгерям, що стояли обіч біля чорних кибиток, і показував на когось там у військовій лаві. Наказ виконувався цієї ж миті: жертву хапали на очах у царя, запихали до кибитки, й зникала вона зі Сенатської площі назавжди.
«Ать–два, ать–два, молчать, молчать!» — казилися цензори, викреслюючи все, що могло читатися двозначно, слова «громадянин» і «батьківщина» були заборонені, бо їх вживали французькі революціонери, підозрілі рукописи авторам не повертали, їх передавали до Таємної канцелярії, неблагонадійні автори — ать–два — марширували до Сибіру, а в друкарнях верстали здебільшого військові статути й циркуляри.
— Ать–два, ать–два! — викрикував Трещокін, маршируючи тронною залою вперед і назад перед царем і достойниками; імператор плескав у долоні до такту, плескали й вельможі, цар реготав, і вони сміялися теж; іноді Павло І показував пальцем на котрогось із сенаторів, і Сенька тут же починав наслідувати його голос. Ніколи Трещокін не був ще такий потрібний і сильний, його блазенське звання стало вищим від найвищого дворянського, тож заздрили йому графи й князі, бо настав золотий вік блазнів.
Ать–два, ать–два!..
З парадного входу Камінного театру вийшов Капніст. Він сторожко роздивився по боках: з того часу, як театр поставив його «Ябеду», Василеві Васильовичу всюди ввижалася фельд’єгерська кибитка, він картав себе: ставши нарешті вище за страх, до кінця здолати його не міг. Ті кибитки вдень і вночі шастали вулицями Петербурга, постійно нагадуючи людям про примарність їхнього вільного існування, бо горе тому, біля кого вона зупинялася; і Капніст не міг позбутися жахкої думки, що Радищева везли такою ж кибиткою до Сибіру.
Слуга здирав з дошки афішу — п’ятої вистави «Ябеди» не буде: сам імператор заборонив.
До цього Капніст був готовій. Він зі самого початку, як тільки зважився віддати до цензури п’єсу, не покладав великих надій на успіх. Проте таки зважився, бо ж усвідомив для себе, що тільки через театр можна найефективніше донести до людей просвітницьку ідею, збудити думку. І вдалося. Вірнопідданська присвята найсправедливішому монарху, що своїм скіпетром вражає злодійство, наклепи, хабарництво, зробила своє: цензор подав рукопис самому імператору, марнославний Павло І прочитав лише присвяту й дав дозвіл на постановку.
Народ сунув валом, квитків не вистачало, студіозуси на гальорці влаштовували овації. Поліція стривожилася, до царської канцелярії посипалися доноси: мовляв, Капніст висміяв не якихось там Кривосудових і Хватайків, а всю державну систему — радищевська крамола знову виповзла із тайників.