Перед початком четвертої, останньої вистави глядачі зауважили, що портьєри в царській ложі розсунуті — знак, що прийде дивитися виставу сам імператор.
Заходили навшпиньки, тихо всідалися та все поглядали на ложу. Цар не з’являвся, відлягало на душі і в автора, і в акторів, та ось перед самим підняттям завіси вкотився до ложі відомий царський блазень у порфірі й ковпаку. Передні ряди заворушилися: царя нема, але ж прийшов замість нього його двійник, невідступна царська тінь, уособлення імператора — треба ж якось зреагувати на його появу. Хтось нерішуче підвівся, хитнувся весь зал, одні вставали й зразу ж сідали, інші заклякали в напівзігнутих позах, а блазень стояв у ложі й вичікував, поки йому буде віддана належна честь, бо знав, у кого в цю мить перевтілився, а коли весь зал стояв на ногах, він сів. Тоді піднялася завіса.
Актори, спочатку скуті, щораз більше входили в ролі, у залі вже забули про те, що в царській ложі сидить імператорська тінь, народ плескав і реготав, та ось вийшов на сцену Хватайко й проголосив:
Трещокін заслонив розчепіреною п’ятірнею обличчя і проказав, лукаво усміхаючись:
— Хе–хе… Які ж падлюки!
У залі стихло, а він повторив те саме, його слова підбадьорили акторів: нехай то і блазень, але ж царський, і вистава йому подобається…
Вистава підходила до кінця, зал аплодував, заохочена успіхом акторка, що грала служницю Анну, у фінальній сцені вигукнула в зал з надривом:
Коли в залі стихло, Сенька Трещокін відвів від обличчя розчепірену п’ятірню і вже не лукаво, а злобно посміхаючись, покивав пальцем акторам, що кланялися публіці:
— Ну й падлюки ж ви… Крамо–о–ольнички!
На другий день до театру принесли указ царя про заборону вистави.
…Капніст ще раз оглянувся й звернув у бік Адміралтейства. Що тепер робити? Після найвищої заборони можна чекати всього. Павло І забажав подивитися виставу сам. Сьогодні актори гратимуть в ермітажі. Що буде завтра?
І цієї миті Василь Васильович відчув, як страх покинув його. Раптом. Наче й не було його ніколи. Адже сталося те, про що мріяв усе своє життя. Він викресав у собі мужність справжнього письменника і віднині, що б з ним не сталося, не буде більше заздрити геройству Радищева і Новикова, не дорікатиме більш собі самому за те, що сміливцем єсть тільки на словах. Капніст збагнув, що сам став у ряд тих, перших, і з того ряду ніхто його вже не викине, і гордий став за себе, і лячно тепер стало від думки, що міг отак усе життя тинятися по літературних загумінках і відійти зі світу безславно, не принісши жодної користі людям. А тепер хай діється господня воля. Він, Василь Капніст, у найчорнішу ніч зважився засвітити смолоскипа, і якщо цей спалах був навіть дуже короткий, все ж довів, що не всі сплять уночі.
Біля Адміралтейства Василь Васильович зустрів Карамзіна. Знав, що літературний метр перебуває у Петербурзі, бачив його на першій виставі «Ябеди», але Микола Михайлович не побажав зустрітися з автором. Може, через образу, а скоріше — надто галасливий успіх комедії примусив його триматися на обережній віддалі. Тепер не було куди подітися, Карамзін привітався.
— Чи знаєте ви, — спитав він, — що Радищеву дозволено вернутися до столиці?
Це питання, на думку Карамзіна, повинно було стати містком для порозуміння між ним і Капністом. Але Василь Васильович не бажав порозуміння.
Радищев повертається. Усе можна перетерпіти заради правди. Повернеться і Новиков, і їхні твори дадуть проріст і плід. Чи ж це не варте жертви?
Здивований байдужим виглядом Капніста, Карамзін повторив:
— Ви, мабуть, не почули: Радищеву дозволено…
— Хочете сказати, що звільнилося місце на засланні?
— З вами неможливо розмовляти, — промовив Карамзін і, не прощаючись, пішов своєю дорогою, гордо несучи голову.
Василь Васильович перейшов на Невський прошпект і звернув у завулок. Йому треба зайти на пораду до давнього друга Максима Парпури, директора друкарні медичної колегії. І аж тепер згадав про листа, якого більше ніж тиждень носив у внутрішній кишені сурдуту.
На другий день після свого приїзду до Львова Павло Любимський подався розшукувати професора Лодія: тільки він зможе хоч що–небудь допомогти йому в чужому місті.
Павло поволі впізнавав Львів. Він вийшов Краківською вулицею до краю Ринку, захаращеного торговими ятками, що тулилися одна до одної і від найвищих, які присунулися ледь не до самих кам’яниць, залишаючи тільки вузькі проходи для пішоходів, щораз маліли, спадаючи каскадами до квадратової буди магістрату з надщербленим остовом розваленої ратуші, й були наповнені відповідно до своєї висоти крамом — від соболиних шуб, парчі, єдвабів до іржавих підків та ухналів. Ринок кипів гамором — кожен крамар запопадливо запрошував до себе покупців, вражала вавилонська багатомовність львівського люду, і подумав Любимський, що зі своїм знанням мов він тут не пропаде і навіть потрібен буде. На Ринкову площу не виходив: університет мав бути десь тут, на Краківській… а ось і він — старий монастир тринітарів, нинішня львівська альма матер.