Професора Лодія зустрів у вузькому склепінчастому коридорі — він саме вийшов з аудиторії, відчитавши лекцію. Назустріч Любимському йшов молодий статечний чоловік у професорській мантії, про якого знав лише те, що він родом з Угорської Русі, вчився у львівській греко–католицькій семінарії, потім подався до Петербурга по знання і якийсь час перебивався там на службі інспектора торговельної школи, а 1787 року його — найздібнішого колишнього вихованця семінарії — прикликали до Львова і він зайняв кафедру теоретичної і практичної філософії у новоутвореному Studium Ruthenum.
Лодій впізнав Любимського відразу, ніби вчора з ним зустрічався.
— Ви тут і досі, пане Ваттелю? — запитав, привітавшись. — Не поїхали тоді до Московії? Та й добре, що не поїхали, нині можна вам уже вертатися додому… Чим же займаєтесь у Львові? Пам’ятаю, я вам пропонував стати до праці у друкарні Піллерів…
Професор погано розмовляв французькою, Любимський допоміг йому:
— Мені треба поговорити з вами відверто, професоре, — промовив українською. — Я не той, за кого мене приймаєте… І мені потрібна ваша допомога.
— Ну, коли так… — Лодій у подиві розвів руками. — Коли так, то краще — не тут. Ось що, я запрошую вас на обід до ресторації Жоржа Гофмана, там можна замовити окрему ложу. Приходьте сюди о п’ятій.
«Професор Лодій, — закінчував листа Любимський, — поставився до мене, як рідний брат. Тепер я, Василю Васильовичу, маю документа зі своїм справжнім прізвищем, займаю скромну посаду корепетитора русинської мови при Studium Ruthenum, тяжка це робота, бо дивна тут викладова рутенська мова, та маю надію, що вдасться мені влити хоч маленький струмінь живого нашого слова. Коректую свого рукописа, хочу податися з ним до друкарні Йозефа Піллера. Я згоден перекласти хоча б частину, найголовніше, польською чи німецькою мовами… Не запитую вас, бо звідки вам знати… та може чули що про моїх. Залишаюся з глибокою до вас повагою».
Капніст покидав Петербург — може, й назавше. Забрав зі собою свої папери, не забув і листа від Любимського: можливо, вдасться передати його рідним, де вони там, і рушив з Парпурою до України.
Узимку 1798 року до хутора Кибинці, що біля Кагарлика, в’їхали запряжені парою коней залубні. Коні звернули із шляху вбік і польовою доріжкою помчали до помістя Трощинського, що заховалося за дубами–нелинями на узвишші.
Колишній статс–секретар Катерини II Дмитро Прокопович Трощинський, попереджений листом, з дня на день чекав гостей.
На часте калатання дзвіночків і кінське форкання з господи вийшли хазяїн, його друг — імпресаріо домашнього театру Трощинського Василь Панасович Гоголь і Павло Василенко.
Зі саней з–під білої бараниці виплигнув верткий худорлявий чоловік і кинувся обіймати Трощинського. За ним виповз Капніст. Розпростовуючи руки й ноги, він сказав сміючись:
— Я від діда втік і від баби втік!
— Ну, слава Богу, слава Богу! — заметушився Трощинський. — Василю Панасовичу, Павле, знайомтеся. Це Максим Парпура, таємний меценат Котляревського, я вам про нього багато нарозповідався, а Капніста знаєте всі. Заходьте до господи, ласкаво прошу!
У світлиці було тепло й затишно. Капніст підійшов до печі відігрівати руки, Парпура зняв кожуха і, вийнявши з кишені сурдута невелику книжечку, промовив:
— Візьміть лишень її до рук, панове. Погляньте, зважте й усвідомте: початок зроблено!
— «Енеїда»! — вигукнув Павло Василенко. — Надрукована! А Іван Петрович, певне, ще й не знає…
— Ось повеземо йому до Кременчука. Прапорщик Сіверського карабінерного полку — автор першої книжки українською мовою! Чи не парадокс? Ать–два, ать–два, а йому пам’ятника за життя треба поставити!
Парпура сяяв від щастя і потирав долоні. Капніст зігрівся, підійшов до Василенка.
— Я отримав листа від Любимського, візьміть, там є його адреса.