Поряд стриміли руїни замку Вишневецьких, зруйнованого Кривоносом: було ж, було і — марно! Хіба марно, хіба марно? — дзвеніли перепели у споловілій пшениці, мчав сивий кінь до Мгарської гори і здибився — став, зачудований творінням людських рук.
«Стій, коню! — наказав юнак і повагом, як статечний господар, спустився по кручі до нього, гладив його гарячу спину, а вона сиво парувала й вигиналася, гладка й пружна. — Стій, коню. Я осідлав би тебе, бо не зовсім чужий ти мені. Та немає в мене козацької збруї і шлеї робочої немає. Пастухом став би, та чи повіриш ти мені, коли я не при тобі виріс? Ні, ні, хай тебе пасуть інші, а я до чужого табуну найнявся».
Розпашілий кінь, що біг усю ніч степом через Україну, згадуючи свою колишню силу й відвагу, впокорився вдень і тепер сумирно пасся, чекаючи, поки його впряжуть.
Павло подався крутою стежкою на Мгарську гору й біля монастиря побачив парубка, що дивився на уквітчані зорями зелені бані. Став поруч.
— Що там бачиш? — спитав.
— Бога…
Пішов Павло, не бажаючи більше розмовляти з боговидцем, бо сам почерпнув у Дідро мудрості, яка сюди, над Сулу, ще не скоро прийде. Брів високою тирсою, що ніжно лоскотала обличчя, бачив тільки небо і був задоволений, що ніхто й ніщо не заважає йому дивитися в нього. Вщухали у душі роздвоєння, стривоженість і сумніви, бо впізнавав себе — жерця науки й висоти.
Та раптом крізь гущавину трави побачив постать дівчини у квітчастій корсетці. Дівчина швидко перетинала його дорогу, злякавшись, може, шелесту. Павло з цікавістю прискорив ходу і перейняв — хоч і не бажав цього, бо хотів бути на самоті, — перейняв її так, як переймають козаки дівчат, — схопив за руку й потягнув до себе. Вона збентежилася, смикнулася; вона була русява, як ряска тирси, туга коса впала з її рамена йому на руку.
Павло міцно тримав дівчину за передпліччя і сам дивувався із своєї сміливості, бо ж дотепер ні в помислах, ні у снах не леліяв жінок, і бридкі були йому оргії Кулябчиних синів у Страсбурзі, і сердився він у душі, немов аскет, коли вечорами на лубенських задвір’ях хапали козаки дівчат і тягли за собою у затінки дерев.
А тепер тримав незнайому дівчину так само — за руку, притягав її до себе, й соромився, і водночас радів, що може це робити й бачити дівочу вроду так зблизька.
Спитав, як усі питають:
— Як тебе звати?
— Уляна… — відповіла, і ще полохливо, та вже граючи очима, бо теж була такою дівчиною, як і всі, придивлялася до хлопця і, мабуть, упізнала, певно, що впізнала, коли сказала: — Пустіть, паничу, хорунжому поскаржуся.
— Звідки ж ти?
— З Лубен, а звідки б? — засміялась і таки висмикнулася, побігла рівною тацею гори і зникла у виярку.
Вертався назад. Здалося, сонце знову сіло низько над обрій і було червоне, знову парував сивий розгарячений кінь, примчавши з нічної волі в хомутний день. Ішов ще раз до нього, рукою обшморгував жорстку ряску з тирси і жбурляв нею, немов сівач зерном, ліворуч і праворуч, обшморгував і жбурляв — наліво й направо…
Парубок–боговидець усе ще стояв на тому самому місці й дивився тепер на баню церковці Святого Афанасія.
Любимський поклав йому руку на рамено і знову запитав:
— Що ж ти там бачиш?
— Людей бачу. Живих людей на мертвому іконостасі… Мовчи. Пильно дивись і слухай, — сказав Сисой.
І тоді почало діятися чудо серед білого літнього дня. Церковна брама тихо прочинилася сама, і з глибини церкви крізь урочистий сутінок, крізь густий запах ладану й воску пробилося миготливе світло престольних свічок, а за пучками жовтої полумені матово видніли дерев’яні колони. З їх підніжжя вихопилися паростки виноградної лози й поповзли в’юнко вгору. Лоза зелено цвіла, зав’язувалися на ній плоди, набрякали соком ягоди, жовтіли і тріскали від переситу. Внизу посередині виростав прямо зі землі колос, і не мав він стебла, і був широкий, як долоня, а зерно вилускувалося з кожушків полови і скапувало золотом униз. Угорі проступали обриси людських облич, їх було багато, та кожне інакше, і в очах кожного зоріло щось своє, затаєне і нерозгадане. Вони дивилися на виноградні грона і на колос, вони раділи й горді були, і якась тривога сповнювала їхні очі. Знизу до колон і стебла підповзали людиноголові дракони, вужі й ящери, згори злітали ангели, і святий Юрій уже кидав списа в пащу одній з потвор… Та враз полився сік і посипалося зерно: кривда, туга й образа діткнулися людських облич, вони ставали щораз рельєфнішими, виразнішими, і малювалися на них радість і печаль.