Розділ шостий
Коли вже несила було ходити по казематі, коли втомилися очі вдивлятися у надщерблений камінь на стіні за маленьким віконцем, він ліг горілиць на нари і склепив повіки, а тоді замиготіли жовтаві пучки полумені свічок і вихопили з темряви обриси Сисоєвого іконостаса з блідими силуетами людських облич.
Їх було багато, і всі вони намагались протиснутися ближче до пам’яті, але незримий різець казематної ночі натхненно різьбив лише один рельєф. Силуети тьмяніли і зникали; рисочка за рисочкою відточувалося й проступало вперед утрачене рідне обличчя. Улянчине… Таким самим воно було тоді, коли лубенська дівчина випадково перетяла йому стежку у високій тирсі на Мгарській горі й туго і назавше заарканила біженця з рідної землі, спинила, прив’язала для радості й муки.
Різьбив різець овал лиця й ніжні впадини на щоках, і закрій усмішки на губах, і тихий погляд очей, спокійних і впевнених, виплітав товсту косу, перекинуту на груди, — вирізьблював на чорному іконостасі рельєф дівчини, яку наздогнав того самого дня біля руїн замку Вишневецьких, коли за гору сповзало сонце, а Сула знову втікала від захомученого дня у вільну ніч.
Павло сходив із висот на землю. Думки ширяли ще десь там, у височині, і кликали, і кликали: «Геть звідси!», а ноги вже торкнулися твердого ґрунту, а очі вже спіймали мить краси — і був то рідний ґрунт і рідна краса.
Він ще тоді не знав, що наступить новий день — примчить знову сивий кінь зеленою долиною і знов, як нині, зупиниться біля нього, а він вставить ногу в стремено і вже ніколи не вивільниться, і прив’яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковічна й приспана нині туга і потреба, обов’язок і бажання, і що кожна дорога віднині завжди пролягатиме через цей шмат землі.
Він ще не знав. Але бачив перед собою дівчину, що назвалася Уляною, і розумів, що не тільки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, і не тільки дівоча зваба погнали його сьогодні шукати Уляну. Він в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власної сутності, частка, ймення якої не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, відчував завжди, а що не вмів заповнити її знаннями, то клубились у ній скепсис, байдужість до рідної землі й невіра в тих людей, що віддали його світові.
Павло ще не встиг заговорити до неї, а вже мав віру, що на кожне його слово вона відгукнеться, як перемовляються струни на бандурі, він ще не відав, що таке кохання, не скуштував і присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав іще, чия дочка Уляна і чи не віддала кому дівочих рушників, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено–перемовлено:
— Я одружуся з тобою, Уляно.
— Вийду за тебе, Павле.
Уляна теж не могла знати його помислів, та готова була ділити з ним усе, що трапиться у житті, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвіту, і для зерна, і для домовини.
Чинбарівна Уляна рушників нікому не давала: вірила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд від небес на землю й побачить там людей, які знають його, і цінують, і плекають, і надіються. А серед них уздрить її — народжену для нього, викохану для нього, щедро відвіновану вродою і добром, як він — розумом.
І в думках тоді не було в Павла: усе, що буде діятися на цьому світі, стосуватиметься саме її — Уляни. Закатує шляхтич у Смілі кріпака — заболить йому той куток серця, де житиме вона. Підуть ландміліцейські полки на запорізькі землі — її життя топтатимуть; візьмуть ясир татари — частку її долі вкрадуть; зневажить чужинець Україну — її зневажить. Болітиме йому доля свого краю болем коханої.
То була тепла літня вічність за валами над Сулою, а потім день, вбираючись у хомут, дивився на них — поєднаних і вільних, — нахмарившись легенько журбою.
Чорна казематна ніч вирізьблювала рельєф коханої над гронами винограду і над пшеничним повним колосом.
«Ти не журишся, Уляно… Твої очі й тепер, як завжди, ясні й спокійні. В них тільки бляклою тінню блудить затаєна тривога, але ніколи не повняться вони розпукою і безнадією. Як ти дісталася з Москви додому крізь довгий і холодний світ? Але дісталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить іти. Як же інакше? Коли б у нас ішло життя по–іншому, то й ми були б іншими людьми. А якщо б хотіли, бувши такими, як ми є, кривулями йти по світу, тоді зневажили б самі себе. Ми не маємо чого впадати в розпач, бо такого життя собі бажали. Нас добре воно провадило, і ми горді з цього. Тому й не рисує різець казематної ночі тяжкої зажури на твоєму лиці».
Ніч різьбить рельєфи…
Хто ж це? З юрби проступають машкари і, мов запізнілий докір, блазнюють на іконостасі, як колись на сцені КиєвоМогилянської академії. Щезніть, дайте уздріти живі обличчя!