— Ти… ти прийшов мене вбити?
— О, якби–то!.. Преосвященний задав мені тяжчу роботу… Сідай, я напучуватиму тебе на правильну стезю.
— Як мене напучуватимеш? Хіба ти знаєш, що я вчинив, думки мої збагнув, знання мої постиг?
— А це навіщо? Мені сказали: ти заблукана вівця, не сповідуєш істин віри, що приписано сповідувати всім, не визнаєш законів, що для всіх єдині…
— Ну, а ти знаєш, на який шлях мене навертати? Ти бачиш її — ту дорогу?
— Певно, що так. Покора! Власть же од Бога… Виконуй, що накажуть, повторюй за повелителями благонадійні слова і не дозволяй своєму нужденному мозкові плодити інакомисліє. Тож рай запанував би на нашій грішній землі, якби всі чинили те, що наказано!
— Але ж ти тоді не мав би роботи…
— Не турбуйся! Є ще надто віруючі, які у своїй ревності хочуть перевищити самого Бога. Але то вже легше діло, ті ревнителі завжди на видноті, їх не треба розшукувати, як ось тебе.
— Як ти тут опинився?
— Ти забагато хочеш знати, — блимнув кат більмами.
Любимський сів на прічу, монах стояв з опущеними руками й ніби вагався: сісти поруч з колодником чи не личить. Мовчали обидва. Павла зацікавила ця креатура, і він таки наважився спитати:
— Ти давно служиш за ката?
Питання прозвучало спокійно — без погорди й огиди, одне слово, не так, як це Пахомій звик чути, коли мова заходила про його ремесло, і він здивувався: невже колодник справді ставиться до його професії поштиво?
— Ти насміхатися не смій, — застеріг. — Служба моя царська.
— А мені, як бачиш, не до сміху. Просто цікаво стало: я ніколи ще не мав нагоди розмовляти з катом.
Погляд напутника злагіднів, його кістляве обличчя просвітліло, він присів біля колодника й, глибоко зітхнувши, почав:
— Давно… ой, як давно! З ранньої молодості. Але ж і ти не з’явився на світ відразу з крамольними думками в голові, не народився катом і я. Був я звичайною дитиною з Мойки — петербурзький, так би мовити. Голодний і вошивий, щодень нюшкував на товкучці — крав. Мене били і називали злодієм… Вор, вор, вор! Вічна ганьба… То подумав я, коли виріс: якби всіх злодіїв винищити, раєм стала б земля. Думав, думав і в кати попросився — діло справедливе чинити… Чому ж ти кажеш, що я не знаю правильної дороги?
— Ні, ні, ти кат з переконань, — сказав Любимський.
— А ти чого хотів? — спитав по хвилині мовчанки чернець.
Любимський задумався: що він має відповісти людині, яка з покликання стала катом?
— Я хотів такого ладу, щоб за нього не стало на світі катів.
Монах сполошився, підвівся, його холодний погляд уп’явся в обличчя в’язня. Дві білі плями очей світилися болотними вогниками в келійному присмерку — зловісно, погрозливо.
— Тепер я бачу: ти — крамольник, якого не до каземату, не на дибу, на плаху вести мало! Як — без катів? Ти розумієш, що говориш? Таж без катів зовсім не можна: яке гультяйство, нелад запанували б серед народу!
Страх полишив Любимського. Ще й посміхнувся з гіркотою: матиме до кого хоч слово сказати, поки цей напутник не зітне йому голову на лобному місці або ж не задушить тут–таки, у казематі.
— Слухай–но, — мовив по хвилі, — у тебе були жінка, діти?
— Були. А що?
— І ти після своєї роботи повертався додому…
— Куди ж іще? Часом, коли перепадав заробіток, заходив до шинку…
— Ну, а вдома… мив руки від крові…
— Як коли.
— Пестив дітей, чукикав їх, казки розповідав їм на сон, розуму навчав, потім з жінкою лягав спати…
— Як усі люди.
— А вони? Як вони?..
— Ет… — зітхнув кат, і щось людське почулося у цьому зітханні. — Жінка боялася мене, не розуміла, що хтось мусить і це робити… Мусить! Просила, щоб покинув катівське ремесло. Де ж було бабі розуміти, що я зі злом борюся… А потім щезла з моїх очей разом із дітьми. Та й добре…
— Тобі платили за роботу?
— Платили, аякже… Всім платять. Але як за яку роботу. За ніздрі — то копійки, таврувати лоби доводилось задарма, за руки — полтиник перепадав, голів мені не пощастило стинати ні разу, а за них — по цілому карбованцю.
— Ти й мене на катівську дорогу напучуватимеш?
— До того ще далеко. Спочатку, сказав архімандрит, мусиш покаятися.
— Дай я подумаю…
— Думай, думай, а я поки що піду.
Загримотіли двері, й стало темно; безвихідь, як ще ні разу дотепер, здушила Павла. Він знову зажмурив очі й ліг, знову силкувався запалити свічки над іконостасом, щоб воскресити рельєф Уляни. Та не спалахнули пучки жовтого полум’я й казематна ніч не різьбила більше своїм незримим різцем людських облич. Усе витруїли більма ката–монаха холодним світлом болотних вогнів.