А з того місця, де перед тим висвічувався іконостас, долинали голоси людей, що не сіяли і не жали, а прийшли споживати виплекане чужими руками…
«Мосьє Вольтер, — почувся манірний жіночий голос, — податки в нас настільки скромні, що в Росії немає жодного селянина, який не їв би курки, коли йому захочеться. А з якогось часу в деяких провінціях надають перевагу індикам… І ще хочу поділитися з вами своєю таємницею. Я готую сюрприз моїм підданим. Уже другий рік працюю вдень і вночі над «Наказом», який дасть моїм народам нечувані у світі права й свободи. Я ж учениця покійного Монтеск’є і ваша теж… Боже мій, напоум мене сотворити справедливий суд людям за твоїм святим законом…»
«Скасування тортур? — долинає з гадючника голос начальника політичного розшуку Шешковського. — Конче треба додати до цього параграфа: «крім необхідних випадків».
«Про це і слухати не можна, Степане Івановичу. За допомогою тортур ніколи не досягнете об’єктивності дізнань».
«Приймати закони за більшістю голосів? — Це протестує князь Вяземський, генеральний прокурор і глава Сенату. — Але ж більшість голосів ще не підтверджує істини».
«Зате виявляє бажання більшості, — чується самовдоволення у голосі цариці. — Ви згідні зі мною, Микито Івановичу, правда? А яка думка прославленого поета Сумарокова про мій “Наказ”»?
«Я проти звільнення російських кріпаків. Цього робити категорично не можна. Малоросійський народ від тієї волі став нестерпний».
«Ваша величносте, — безцеремонне вривається голос Григорія Орлова, — чи не задалеко ви зайшли у своїй грі з французькими просвітителями? Послухайте, що вони говорять там, у Франції: “Велике щастя для людей, коли правитель — філософ, він бо знає, що чим більше сил набирає у його країні розум, тим менше у державі зла”».
«Шарман! Це Руссо!»
«Слухайте далі: «Держава, в якій громадяни не мають волі думок і стають на шлях рабства, втрачає свою велич і мусить загинути від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Тільки там, де громадяни вільні, де існують республіканські права…»
«Це слова старого Монтеск’є. Колись він був надто захоплений римською республікою. Якби філософ жив донині… Що ж каже Вольтер?»
«Усе, що я бачу, кидає зерна революції, яка прийде неминуче…»
«Вольтер збожеволів!»
«Ваша величносте, — голос Орлова тривожний, — чи ви знаєте, що “Наказ” у Франції заборонений?»
«Вилучити негайно його з повітових і губернських канцелярій!»
«Чи не пізно? На нерчинських срібних рудниках уже бунтують. Рудокопи домагаються в управителів царициних свобод».
«Тортури ще законом не скасовані, — зловтішно шипить голос Шешковського. — Бунтарям там уже виривають ніздрі».
«А в Кашинському повіті кріпаки відмовилися йти на панщину».
«Послати туди військо й бити канчуками! Пардон… Не набридайте мені з дрібницями, самі повинні знати, що робити… Микито Івановичу, ви наполягали на скликанні Комісії для складання нового цивільного кодексу. Беріть мого «Наказа» для керівництва — він для вас, не для черні. Скликайте депутатів від усіх станів… І думаймо всі й во славу собі приписуймо, що живемо для свого народу».
— Лицеміри, — прошепотів у напівдрімоті Любимський. — Але такими вони й мусять бути. Інакше не з’являлись би ми…
А тоді проступило з темряви добродушне й заклопотане обличчя полковника Кулябки. Таким бачив його тоді, коли у Страсбурзі, ще перед Комісією, читав присланого від нього листа.
«Любий наш Павле… Діється у нас щось незрозуміле, і ми, лубенське старшинство, просимо тебе, мужа вченого і до народу свого прихильного, покинути на час Францію і прибути до нас зі своїми порадами. Новосербію, Слов’яносербію, Слобідську Україну, п’ятнадцять сотень Гетьманщини і запорізькі землі по Інгул цариця об’єднала в Новоросійську губернію, козаків переведено в пікінери, губернатор Мельгунов насильницьки вербує цілі сотні до ландміліцейських полків… На Калнишевського надійшов донос, буцімто він провадить таємні переговори зі султаном. Аби нам ще Січ не втратити… А водночас президент Малоросійської колегії Румянцев наказав нам вислати до Москви на Комісію своїх депутатів, бо там має розв’язатися і наша доля. Одні кажуть не йти: мовляв, Комісія узаконить нашу неволю, та ще й підписатися примусять. А я думаю: може, це остання нагода обстояти свої права? Прибудь, голубе, допоможи нам, недосвідченим, скласти свого промеморіума на ту Комісію, щоб і користь була, і щоб не зарватися дарма…»