Банк поверженого гетьмана Розумовського став дуже мізерний, але й він сидить ось тут і грає в рокамболя. Три роки тому програв Румянцеву Малоросію і чорно заздрить йому нині — ставному, сильному й упевненому. Кирило Григорович чує царициного виклика і теж не підводить голови. Він уже не прагне вигравати. Але йому треба продовжувати гру, щоб втримати у своєму банку багатство і право входу до царських салонів — за високий картярський стіл. Цариця в очі поглузувала з екс–гетьмана за його турне по Європі і залишилася до нього ласкавою. І цю ласку треба берегти. Нічого ж бо більше не має. Його козаки он вимуровують набережну Неви… Там холодно. А в батуринському палаці і в ермітажі затишно.
Ермітаж справді ефектний. Орлови від нього в захваті. Бо не бачили Версаля. Катерина також не бачила резиденції французьких королів і тому запросила з Франції архітектора Деламота, щоб він збудував для неї куточок у стилі палаців Людовіка XV. В ермітажі три зали і збоку — зимовий сад, огріваний підземними печами. Тут цілорічно зеленіють дерева, щебечуть птахи й буяють квіти. Пишно! В залах на стінах висять картини, закуплені з колекцій генерал–ад’ютанта французького короля барона Тьєра і графа Анрі Брюля — міністра саксонського короля Августа. Тут — «Різдво Христове» Мурільйо, «Богоматір» Рубенса, «Даная» Рембрандта. А поряд примітивні гобелени: амурчик стріляє з лука просто в серце цукеркової дами; собака бреше на строкатого папугу. Стіни оббиті пурпуровим шовком — бере за очі, барокові карнизи позолочені. На інкрустованій черепашачим панциром комоді — статуя безрукої Афродіти, яку Петро І виміняв у Папи Римського за мощі святої Бригітти, і поряд майолікова красуня, що сперлася підборіддям на долоню. А за вікном — розбита вулиця, розриті береги Неви й обдерті, заболочені козаки. Багатство і злидні, пишнота і несмак, мистецтво і примітив… Усі захоплені ермітажем, називають двір Катерини маленьким Версалем, один лише Розумовський бачить, що цей «Версаль» скопійований художником, якому бракувало фарб. Але до іншого екс–гетьманові не вступити, батуринського не добудувати, а сюди ще впускають, тож продовжуй гру, Кириле Григоровичу.
Дійсний камергер Григорій Орлов уже йшов ва–банк і програв: Катерина відмовилася з ним повінчатися. Він, як і колишній гетьман, сягнув по надто великого шматка. Розумовський забажав спадкового гетьманства, Григорій Орлов — царства.
А матінка–цариця щедра, та до міри.
Досить сміливо і вправно кидає свої перші карти камер–юнкер Потьомкін. Цього б ще можна спинити, якби не підозріла прихильність до нього самої цариці. Вона дозволяє йому підглядати в карти, розмовляти московською і — світ наклепами повний — кажуть, ще дещо… Розв’язного камер–юнкера імператриця хіба що стримує кокетливим параграфом статуту ермітажу: «Бути веселим, але нічого не розбивати, не руйнувати і не кусати» — і цим доводить до сказу Олексія Орлова.
Отже, хто дограє, хто грає, а хто входить до гри.
— Іду ва–банк!
Усі втупили очі в карти, чекають. Олексій Орлов не витримує врешті затяжної мовчанки, рвучко підводить голову й бачить, як Катерина душить у собі сміх. Потьомкін повторює ще раз голосом імператриці:
— Іду ва–банк!