Розумовський поник, слухаючи невеселу мову козака. Аж тепер відчув своє цілковите безсилля. Навіть цьому десяткові людей не зарадить, а що вже казати про цілий край…
— Скажу я Калнишевському, щоб він тебе…
— Боронь Боже! Я на нього не скаржуся. Сам завинив, бо пхався зі своїм дурним розумом не у своє. Повчати старших хотів, а то не годиться. Та ви не клопочіться, ясновельможний… я звичний. А на Січ повернуся сам.
Розумовський сягнув рукою до кишені соболиної шуби, вийняв жменю золотих.
— Візьми, козаче. Більше нічим допомогти не в силі.
— Ні, ні! — аж злякався сіромаха. — До таких грошей ми не звикли.
— Бери, бери. Вип’єте по роботі з товариством, душу зігрієте… — Він утиснув сторопілому козакові в долоню гроші й швидко подався до карети.
Машталір рвонув коні.
— Ну, слава Богу! — зітхнув на повні груди полковник Кулябка, побачивши на порозі своєї світлиці змарнілого від довгої дороги Павла Любимського. — А ми вже й не гадали… Килино, а подай–но нам щось до столу, — сказав служниці.
Придивлявся до Павла, похитував утішно головою.
— Минув Великдень, а тебе нема й нема. Малоросійська колегія давно вже свого депутата призначила — колезького радника Дмитра Наталіна та таку «Настанову» за підписом Румянцева ушкварила, що нам хоч з мосту та у воду… І ще ми запросили з Петербурга нашого Григорія Полетику, обіцяв — прибуде. Може, сядемо купно та якесь заперечення напишемо, бо ж уже видно, для чого збирають ту Комісію. У «Настанові» Малоросійська колегія просить, щоб уряд чимскоріш дозволив їй заводити в Україні якісь там камер–департаменти, провінційні суди, земські комісаріати, козацтво перевести до регулярних царських полків, поспільство з душ оподаткувати, а за права, хоча б наші — старшинські, ні слова, наче б ніколи і спомину не було, що давним–давно король Стефан Баторій дарував нам шляхетські привілеї, а Хмельницький універсалами їх затвердив…
Павло спокійно слухав полковника, що від хвилювання сопів і обливався потом, а коли служниця подала на стіл і Кулябка заходився припрошувати гостя, той підвівся, поклонився у пояс, мовив поштиво:
— Вельможний пане полковнику, вволіть мою і нареченої моєї просьбу, прийдіть на наше весілля.
Ошелешений Кулябка струснув головою: чи це йому причудилося, чи син хорунжого Антона Любимського стеряв розум від наук високих? Його кликали аж із Франції для розв’язання справ важливих, а він, немов хлопчисько…
— Яке весілля?
— Женюся я з Уляною Чинбарівною. Не дивуйтеся, оповіді нам вийшли, почалися М’ясниці, до осені хто зна, що буде, а Полетики ще нема. Тихенько відгуляємо весілля, а там і за діло візьмемося.
— Ну й часи надходять, — опустив руки полковник.
…У Лубнах готувалися до весілля, а з Петербурга мчала до України карета Розумовського. Весілля готувалося негучне, і подорож фельдмаршала теж була спокійна.
Попутник Розумовського Григорій Андрійович Полетика здебільшого дрімав і не грішив балакучістю навіть на ночів–лях, а Кирило Григорович задоволений був з того, що ніхто йому не заважає думати й сумувати. Проте присутність у кареті надвірного радника й перекладача з латинської та німецької мов в Академії наук була йому приємна. Все ж не сам…
Полетика напросився в попутники Розумовському того вечора, коли фельдмаршал повернувся зі Зимового палацу ображений царицею, зловтішений з нещастя Потьомкіна й пригнічений розмовою з Панасом Триниткою. Радий був з візиту Полетики, вволю наскаржився й охоче погодився взяти його зі собою в дорогу. Добре діло зробить. Якщо вже законодавчий маскарад охопив усю державу, то чому б Полетиці не переодягнутися у костюм депутата Комісії? Григорій Андрійович — знавець історії, людина вчена, та й родом з Роменської сотні Лубенського полку. Свій як не заплаче, то хоч скривиться.
Чим далі віддалялися подорожні від столиці, тим зеленішою ставала весна, з півдня віяли сухі леготи; та й дорога щодень твердішала; у гаях і на придорожніх деревах гаморили біля гнізд птахи, і цей радісний щебет розвіював поганий настрій фельдмаршала, розганяв з пам’яті гіркий осад образ і принижень, гоїв болючий слід у душі від зустрічі з обірваними земляками на царських роботах.