Однак це вже цинізм, Павле…
Але ти хочеш, щоб по тобі залишився слід, і ти не впевнений, чи пам’ятатимуть нащадки твою пожертву… Не розпачай: справа, яку провадив домашній кат Катерини II — начальник політичного розшуку Таємної експедиції Степан Іванович Шешковський, зберігатиметься вічно в архівах, і колись… Знайдуть дослідники колись справу Павла Любимського, якого допитував сам Шешковський; усе згорить, тільки не це. Тюремну документацію берегтимуть тирани собі на ганьбу всіма способами: замками, сторожею, страхом. І колись, коли пам’ять про них опиниться на лаві підсудних, нащадки розіб’ють замки й витягнуть на світ Божий поховану правду про людей. І розвінчані будуть достойники, і осуджені високородні, і честь віддадуть знедоленим і опльованим».
А Шешковський цілий місяць ретельно Павла допитував, і писар ретельно записував…
Ш е ш к о в с ь к и й. Ви, голубе, забрали в мене надто багато державного часу, я більше року ловив вас і тепер хочу якнайскоріше закінчити справу: самі бачите, скільки в нас роботи після Пугачова. А будете опиратися — порозмовляємо з тортурами.
Високий шеф ката Пахомія, нинішнього напутника Павла Любимського, хоч і менше був переконаний у правоті свого покликання, ніж його слуга, проте домігся незрівнянно вищої посади й беріг її ревною службою, прилюдно називаючи себе вірним псом її величності. Він був не лише виконавцем — він творчо працював. Щодня допізна затримувався після служби в канцелярії Таємної експедиції за стінами Петропавловської фортеці, у поті чола працюючи над рисунками й макетами: удосконалював знаряддя тортур, які потім застосовував у справі. Степан Іванович мав доступ до царських покоїв, де з ним, правда, ніхто не вітався, хоч боявся кожен, бо всяк міг у лиху годину потрапити до його рук. Подавав йому два пальці лише всемогутній Потьомкін, що кожного разу не забував спитати: «Як батожиться, Степане Івановичу?» — «Помалу, помалу, ваша світлість», — спокійно відказував Шешковський, пильно приглядаючись до пихатих владців, з яких кожен, крім її величності, у добрий час може запрагнути не тільки привітатися, а й полизати йому правицю.
Л ю б и м с ь к и й. Я й досі не знаю, у чому мене звинувачують.
Ш е ш к о в с ь к и й. Насамперед я хочу знати, куди ви поділися по тому, як зачитали на Комісії заперечення депутатові від Малоросійської колегії полковникові Дмитру Наталіну.
Тоді Любимський ще раз виступав на сцені. Публіки було набагато більше й соліднішої, ніж у Києво–Могилянській академії. Власне, публіка була за стінами Грановитої палати, всередині ж її зібралася купа лицедіїв на генеральну репетицію. Спочатку відбулася довга церемонія ручколобзання її величності. Видовище було досить кумедне. Депутатів зібрали в Чудовому монастирі, де вони склали присягу на вірність державі, потім генеральний прокурор князь Вяземський провів їх парами до Грановитої палати й вишикував у довгу чергу до ручки монархині. Вона стояла перед троном у горностаєвій мантії, оперезана через груди широкою пурпуровою стрічкою з восьмикутною зіркою посередині, голову обтяжувала золота корона, яку прикрашав яскраво–червоний рубін.
Любимський підходив до престолу слідом за Полетикою. Йому, до речі, цікаво було зблизька глянути на персону, про яку говорив цілий світ, але портретів якої малярі ще не встигли намалювати. Нарешті з–перед його очей вступилася спина Григорія Андрійовича, й імператриця піднесла Павлові руку для поцілунку. Павло впритул глянув на Катерину: його вразив жорстокий закрій її тонких губ, які щільно, ніби дві наклеєні червоні смужки, відбивали два ряди зубів. Смужки ледь–ледь розступилися й пропустили слова: «Який юний…»
«Мене збентежила увага імператриці. Я затримався на один лише мент, що зовсім не дозволялося ритуалом, ззаду натужно дихали побожні й нетерплячі депутати, та за цю мить я встиг побачити блиск її очей і впіймати в тому блискові силу безмежної влади над життям людей, народів і над моєю власною молодістю і честю. Я зрозумів, до якої прірви може затягти царицина увага і якою ціною треба платити за неї.
Я зрозумів і те, що тільки ця людина має право голосу й ще раз переконався в цілковитій абсурдності законодавчого зборища. Тут усі сліпі, глухі й без’язикі. Тут говоритиме вона одна, та їй захотілося, щоб шістсот чоловік навіч підтакнули. Тут не розв’яжеться — зміниться чи вдосконалиться — жодна буква видуманого царицею закону, тому що до нього закладені принципи безконтрольного свавілля».
І тоді Павло щиро пожалкував, що покинув Страсбург. Що дасть його присутність на Комісії? Нічого. Тут сперечатимуться, промовлятимуть, а закони, написані самодержцем, помандрують звідси до губернських канцелярій, не змінені ані на йоту, до того ж із підступною припискою: вони схвалені представниками всіх станів. Тож підпорядковуйтеся, раби, законам, яких ви самі собі забажали. Смиріться без ремствування.