Однак відступати не було куди. Тож коли йому, лицедієві, сказано виголосити монолоґа, нехай його слова будуть гідні хоча б власної честі.
Л ю б и м с ь к и й. Заперечення Наталінові зачитував депутат Полетика, я ж виступав зі своїми власними думками, а опісля виїхав до Страсбургу продовжувати студії.
Ш е ш к о в с ь к и й. Шкода, що я не був присутній на засіданні, коли черговим генерал–ад’ютантом Комісії був граф Кирило Розумовський. Ви б не виїхали до Страсбурга. Депутатська недоторканність… Пхе! Наскільки я знаю, депутати перебивали вас, а потім зовсім позбавили слова.
Полетика говорив довго.
«Більш як сто років тому, — волав він із трибуни, — український народ, розлючений і ображений неправдами, позбавлений своєї віри, прав і вольностей, по довголітній кривавій борні й по багатьох славних побідах вибився з–під лядського ярма і разом зі своїм гетьманом Хмельницьким не з принуки, а з доброї волі піддався під великодержавну руку царя Олексія Михайловича. Користь від цього добровільного об’єднання чимала: приріст державного титулу, розширення території, заселення пустельних земель, прикриття від татарів, що колись доходили аж до Тули, безплатна козацька військова служба, а малоросійський народ хоче на заміну лише одного: зрівняння у правах українського дворянства з москвинським. Я звертаюся до тебе, государине наша, — звів руки Полетика, перерахувавши всі домагання Малоросійської колегії, — заступися за нас. Ваша імператорська величність, скликаючи нинішні збори, дала нам свободу виявити свої жалі. Малоросійська колегія хоче обтяжити наше становище, очорнити наш народ. Уся надія на вас, тільки ви зможете повернути нам наші права. А за це люд український воздвигне вам монументи і жертовники не на землі, а в серцях».
Німо було в оббитому пурпуром залі, тихо, мов маятники, похитувалися люстри, а імператриці, до якої волав депутат Полетика, у залі не було, присутні ж мовчали, не знаючи, як реагувати на слізні слова промовця.
Тоді попросив слова Любимський, і Кирило Григорович дозволив.
«Сказав пророк Ісайя, — почав Павло свою річ із Біблії: — «Висипають із мішків золото, важать на вазі срібло, наймають золотаря, щоб вилив з того металу бога, б’ють поклони й припадають перед ним навколішки, і стоїть він, не здвигнеться зі свого місця, кричать до нього кричма, та він не чує». — По залі пробіг шелест, далі — гомін, Павло підвищив голос. — А ми таки кричимо: нема тепер на Україні жодного стану, якому б не обкроїли звичайні людські права. Нам пропонують нові закони. Як же ми можемо із вдоволенням їх прийняти, коли вони велять, щоб посполиті називали себе кріпаками. Ці закони у самій своїй суті беззаконні.
Павло бачив, як набрякали люттю обличчя купців, поміщиків і чиновників, він квапився сказати все, а гамір наростав; засовався на кріслі генерал–ад’ютант Розумовський, а з першого ряду свердлив промовця поглядом депутат з пов’язкою через одне око.
Л ю б и м с ь к и й. Так, депутат від башкирів, татар і калмиків Потьомкін — вони його й справді обирали, Степане Івановичу? — кричав, що досить панькатися з хохлами.
Ш е ш к о в с ь к и й. Як ви розмовляєте? Отже, ви говорили таке: «Малоросійська колегія пропонує перевести козацтво до регулярних полків. Навіщо заводити нові порядки, противні нашим правам і звичаям?»
Л ю б и м с ь к и й. До цього я ще додав: «Усякий народ повинен мати воїнів зі самих себе. А інакше — то вже схоже на те, якби от закликали вовків стерегти вівці».
Ш е ш к о в с ь к и й. Так, так… А потім ви продовжили свої крамольні думки в записці, яку ми виловили у спудеїв. Ось вона: «Брюховецький навів воєводів, що й донині відбирають у народу його працю, здобуту потом». І далі: «Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня єдино за то, що шукав він свободи і кращого життя на власній землі й мав при тому задуми, усьому людству властиві». Або: «Таємна канцелярія уподібнилася інквізиції, в якій не приймають ні доказів, ні виправдань, ні свідчень, а тільки застосовують триразові тортури». І так далі. Я вам, голубе, обіцяю вчинити тортури чотириразові, якщо ви не признаєтеся, що це ваша записка. Кому ви її передали?