Було це дивним відкриттям. Адже є таки світло на світі! Павло побачив свої руки, ноги, відчув, що існує фізично, і радість сповнила його душу: він є!
Схопився з прічі й припав до ґрат. Десь там, в неоглядній і незмірній висоті, до якої звідси неймовірно далеко, напевно, ясніє літнє небо, й Студене море дивиться в нього зеленими очима відлюдних островів. А крихта світла продирається сюди, до чорного каземату, щоб не дати вмерти людині, одягнутій у темряву.
На мурі за віконцем — гостра визубина каменя, подібна до ікла допотопної потвори. Вона вкрилася великими краплями роси й наче піднялася вище за ніч. І якби… якби прогнути ґрати, то можна б до тієї роси дотягтися рукою і вмитися нею спозарання. А коли б виважити каменя, то…
Жити! І здобути волю. Нігтями розколупати камінь, зубами вигризти, головою розвалити мур за мить свободи! А якщо вмерти — то тільки під високим небом!
З дивною полегшею, ніби скинув зі себе неймовірно давкого тягаря, що чавив його протягом довгої ночі, ліг Павло на прічу, знеможений цією легкістю, й міцно заснув.
І приснився йому розтривожений сивий кінь на м’якорунному Засуллі, й чиясь рука малювала його на казематній стіні.
Розділ дев’ятий
З байрачної задичі на сліпучу неозорінь зимової тиші вигнався табун тарпанів. Певно, десь там, у гущавині, закритій від світу колючою памороззю, моторошністю віддала раптова благість розвихреної природи, бо дикі коні, наче сполохані передчуттям незбагненного лиха, летіли, продираючи головами гілля, хребтами струшуючи з них китиці інею, і тільки на краю байраку раптом спинилися, приголомшені святом білої зими.
Діамантово горять застелені білою габою поля, висока тирса розсипала по таці засніженого степу жухлу ряску, в кришталевому небі ширяє боривітер, теж здивований тишею, і щось дзвенить–дзвенить ледь чутне — то відлуння сонячної зливи, що падає дрібним розсипом на заскоринілі сніги.
Вожак гребнув копитом сніг і завмер. Витяг довгу шию, повернув голову в бік високої могили — й тихе іржання прохопилося крізь роздуті ніздрі: на верху могили стояв осідланий кінь, його далекий родич — незворушний, утомлений. Лункіше озвався вожак, стрепенувся кінь на могилі й голосно заіржав до своїх вільних побратимів. Сполошилися тарпани, табун подався назад, та не розбігся: усе живе злагіднилося від дива земного спокою.
Вершник поплескав по шиї вірного товариша, що вивів його в білу зиму до України, і, злегка торкнувши його в боки, рушив з могили — теж замирений зустріччю з батьківщиною. Унизу спинився біля високого обгорілого пня — прикордонного стовпа Запорізьких Вольностей, знову тужно й клично заіржав кінь до диких родичів, а ті поволі завернули до урочистої гущавини лісу. Кошовий отаман озирнув степ довкола, ніби хотів саме таким запам’ятати його назавжди — лагідним, урівноваженим зимою, утихомиреним від пристрастей життєтворення.
Тоді стис острогами коня. І знову закрутилася велика земля й винесла на обрій зі загори гурт білих хат, обступлених густим прозорим садом.
«Це зимівник Колпака», — зорієнтувався Калнишевський і надумав обминути його. Поки смеркне, він ще встигне дістатися до Карнаухівки, що за Кодацькою переправою, а звідти до власного зимівника на річці Кам’янці — усього день переходу.
Та кінь, зачувши житло, приквапив ходу: він був стомлений і голодний; кінь уперто повертав на запах диму, що рівним білим стовпом стримів у небо над димарем зимівника, і кошовий отаман опустив повіддя: нічого ж не станеться, якщо заночує і в Колпака.
А все–таки не хотілося повертати до нього на хліб–сіль. Наче нічого поганого і не вчинив йому Колпак, а от відтоді як Калнишевського вперше обрали кошовим, заздрістю а чи враженою гординею наприндило отамана Титарівського куреня: ні щирості, ні привіту не мав від нього отаман. Підвищив його до чину полковника Орельської паланки — теж не подякував Опанас; на турків разом ішли під Очаків, Хаджибей, Кінбурн в авангарді корпусу князя Прозоровського — ні разу щирої розмови не завели; ба й нагороду, не меншу за самого кошового, отримав Колпак після виправи — а не зм’як. Залізного буздигану, булави хочеться, і відчуває кошовий, як віє від орельського полковника непевним холодом, тож думалося уже не раз, чи не варто перевести його подалі від каверзної Новосербії до Прогноїнської паланки на Кінбурнзький півострів, де Колпак, до речі, встиг собі за час війни теж побудувати зимівника.
Кінь ступає до воріт, а вони чомусь відчинені; го–го, добре загніздючився Колпак і живе не гірше за Калнишевського: хати, стайні, шпихліри, худоба на подвір’ї… і признається самому собі отаман, що злий він на Колпака і за це. Ачей так ведеться у світі, й іншого бути не може, що багатство мусить допасовуватися до чину: адже й Хмельницький мав більше маєтків, ніж Нечай, і ханські палаци розкішніші за бейські, і боярин не пара цареві. Не дурний же вигадав, що не повинен благочинний тягнути вище, ніж архієпископ… Та й не в самому багатстві річ. Чи ж то йому, Калнишевському, що прожив вік без сім’ї і плоду, потрібні сотні коней, волів, корів, тисячі овець? Усього не з’їсть. Та є ще людське око, що пильно стежить за полководцем і оцінює його не тільки за хоробрість і розум, а й за маєтність: що би то був за кошовий, якби мав стільки добра, як перший–ліпший сіромаха. І є ще й чужоземні люди, які приходять дипломатами, а повертаються бабами–плетухами до своїх країв й розказують там владикам, у якого державця гостювали і що в нього є, і як з ним треба розмовляти: простак то чи багатир, що знає ціну грошеві, хлібу і славі. І ще з рук кошового церкви та школи виростають, а що Колпак?