— Знаю, — холодно кивнув генерал. — Ми з вами, кгм… отамане, були сусідами в бою, кгм… обидва під командою його сіятельства князя Прозоровського. Тільки й того, що не доводилося зустрічатися.
Калнишевський витер вуса, похмуро глянув на горбоносого генерала, обвів поглядом офіцерів, які скоса позирали на нього, мовив:
— Господь добрий, дарував нам і тут сусідство… Дозвольте лише запитати вас, генерал–поручику, ви маєте пайцзу на подібні марші через паланки Запорізьких Вольностей?
— А що це таке — пайцза? — здивовано витягнув шию Текелій.
— То слово татарське, ваше сіятельство, — Калнишевський накрив долонею пугар, що його запобігливо підсунув Колпак. — Перепустка. Гадаю, що кіш дозволив вам з військом…
— Пане Калнишевський, кгм… — генерал надпив трунку з пугаря, — це ще не військо. Князь Прозоровський, що прибув особисто до Кременчука, доручив мені оглянути укріплення фортеці Святої Єлизавети. А перепустка, чи, як то ви сказали, пайцза… всі ж ми під одним Богом ходимо… Претензії ваші… У нас більше до вас претензій. Козацькі наїзди на хутори пікінерських полків…
— Дозвольте вас поправити… — Калнишевський відчував, як бурчакує лють у його грудях. — Про наїзди козацькі не відаю. Які ж можуть бути наїзди на своїй території? Знаю, що пікінери наскакують на запорізькі зимівники. Чи ж то вже нам і оборонятися не дано права?.. Я помислив собі тепер, генерале: цікаво, як ставилося би моє військо до сербських поселянів, коли б випала кон’юнктура стояти моїм полкам у Сербії?
Генерал нервово поправив мундира, відказав, підвищуючи тон:
— Я маю честь перебувати на військовій службі в Росії з 1747 року, я два рази воював за російський престол — на прусській і турецькій війнах. Тому не знаю я ні Сербії, з якої походили мої родителі, ані Угорщину не визнаю своєю батьківщиною, хоч там і народився.
— Тому й не дивина, що не вмієте пошанувати тих, які мають свою отчизну. — Кошовий вихилив пугаря і по хвилині мовчанки сказав: — Ознаймую вас, пане генерале, а в цьому освідомлена від нас і канцелярія Новоросійської губернії, що Новосербія з фортецею Святої Єлизавети, Українська лінія з усіма редутами і Слов’яносербія з Бахмутом посіли землі Запорізьких Вольностей, оточивши нас тугим луком від Дінця до Інгульця. Ми змирилися з цим, вірно служачи престолові. Але — я це сказав на депутації у Петербурзі і повторюю нині тут вам — хай ніхто не важить іти далі. Ми люди гостинні до гостей прошених, а непрошені будуть узяті…
Офіцер, що сидів поруч із Текелієм, схопився з місця.
— Як ви розмовляєте з генералом її величності?!
— А з ким я маю честь розмовляти? — теж підвівся Калнишевський.
— Я полковник Язиков… Хто буде взятий? Кому ви погрожуєте, я вас питаю? Отамане, ви лізете на рожно своїми дерзновенними посяганнями. Схаменіться, бо справедливий гнів нашої повелительки… Чи знаєте ви про те, що від Лисогорської роти цими днями надійшов репорт: сотня козаків розігнала караул і забрала зі собою дванадцять гусарів. Скарги прийшли від ротмістра Пугачевського, від поручика Савича… Десятки скарг! Вас треба брати хоча б за те, що ви руйнуєте основи залежності народів од престолу і посеред держави створили провінцію під своїм божевільним управлінням. Вас треба брати!
Калнишевський стиснув повіки, бо враз побачив, як почервоніли за вікнами сніги і по білених стінах полилася униз червінь, заливаючи обличчя офіцерів і полковника Колпака, кривавий плин заливав білі обруси — все у світлиці стало враз гаряче–червоним. Кошовий розірвав каптана, золота медаль зі зображенням цариці впала на груди й загойдалася на голубій стрічці; весь біль, тамований у Петербурзі, роз’ятрений у Москві, усвідомлений довгою дорогою на самоті, прорвався разом.
— Мене, мене взяти?! Тож беріть, чого сидите? За кров козацьку, за золоті медалі, за покірність мою, за вірну службу — беріть! Я заслужив на те…
Червінь поволі розпливалася, біліло знову довкруги, і в тому червоно–білому мареві проступив силует гомілатого генерала. Він згорбився над Калнишевським і проказав:
— На все своя пора.
Отаман схопив зі столу боклагу, наливав горілки до пугаря і випивав раз по разу, а коли пугар вдарився об поміст, він роззирнувся по світлиці, та не побачив уже гостей, тільки обличчя Колпака і злобний блиск його очей.
Спав одягнутий на постелі до вечора; а коли стало темно і на вікні над мідним канделябром замиготіло полум’я свічки, отаман розплющив очі й побачив над собою зажурене обличчя дівчини. Темні очі проймали його благанням, докором, жалем і тривожною надією.