Дівчина шепотіла:
— Пане отамане… Куди ви поділи мого Панаса? Як з Петербурга вертався, пообіцяв мені тільки до Різдва побути на Січі, а на М’ясниці прийти до мене, щоб забрати з собою… аж за Кальміус. І нема досі…
— Аж за Кальміус, кажеш, хотів тебе забрати, дівонько? Ой, видно, стелилася йому туди дорога, але самому…
І тоді згадалося кошовому свято зими, чорне свято білої зими, приготоване парким літом і жухлою осінню 1768 року.
Розділ десятий
Катерина розблагодійствувалася. У Москві, у Грановитій палаті, депутати від усіх станів розбирали з її щедрої руки закони — кому який був потрібен, і воцарялася благодать у Московії; та стогнав ще за Дніпром православний люд у лядському ярмі, і стогін цей ранив душу північної просвітительки. Засмутилося серце в неї — послала до Варшави князя Рєпніна з тридцятьма тисячами війська на допомогу слабовольному королеві Понятовському, що погодився зрівняти у правах православних з католиками.
Колишній коханець Софії Ангальт–Цербстської Станіслав–Август злякався аж такої уваги й кинувся кликати на допомогу Туреччину, та вже було пізно. Невдячному королеві, що погордував Катерининою допомогою, Рєпнін підготував сюрприза — провів по всій Речі Посполитій антикоролівські конфедерації, скориставшись неприхильністю шляхти до короля, і цим дав йому зрозуміти, що становище його дуже хистке. Тоді Понятовський погодився на всі умови, віддаючи свою долю і долю Польщі в руки Катерині.
Гра в захист православ’я закінчувалася. Підходив до кінця спектакль законодавства. Все йшло начебто добре. Проте прозорлива цариця не передбачила на цей раз, що політична комедія, розіграна у Грановитій палаті й у Варшаві, матиме для неї вельми драматичні наслідки.
Старий шляхтич Йосиф Пулавський зі своїми синами скликав у Барі конфедерацію проти сейму, короля і московських військ, а впала вона на православних, за яких так нібито ревно заступалася було Катерина. Тоді й освятили гайдамаки свої ножі.
Шлях гайдамаків від Чигирина до Умані освітлювали пожежі, а Січ нуртувала — сірома чекала рішенця кошового отамана.
Калнишевський вичікував. Давній ворог гайдамацьких ватаг, що никали то тут, то там безлюдними байраками Запоріжжя, він ще не вірив, що підійметься вселюдне повстання. Та впали Жаботин, Сміла, Черкаси, і йшло це начебто у злагоді з московськими військами, що воювали конфедератів у Польщі. Кошовий отаман чекав цидули з Петербурга: міцно в’їлася у зап’ястя та незрима нитка, що тягнулася від руки камергера Орлова; а на Запоріжжі вже ходили кобзарі, співаючи пісні про батька Максима. Ревнивість вражала самолюбство отамана: не про нього, достохвального полководця, складають пісні, а про непоказного сіромаху з Тимошівського куреня — Залізняка… Та видно, є за що. А хто б міг сподіватися, що простий запорожець, який ще за Лантуха втік зі Січі на Громоклею, де вешталися гайдамаки, торгував потім в Очакові горілкою, а згодом дав про себе знати на Мигейському острові біля гирла Ташлику як отаман гайдамацького загону, стане врешті на чолі повсталого народу?
Гайдамаки йшли з Корсуня на Умань. Не чекаючи наказу кошового отамана, вибиралися запоріжці з паланок і з самої Січі за Синюху до Залізняка. Знав про це Калнишевський, та мовчав, уникаючи зустрічей з курінними отаманами. Іноді він уже бачив себе гетьманом, що єднає розполовинену Україну, та шнур покори, що зв’язав його на герцях перед царським помостом, не давав тепер розвести руки і самочинно вийти на справжній бій.
Старшини самі прийшли до нього: отаман Титарівського куреня Іван Саранча і старий військовий товариш Гаврило Скирта.
Калнишевський розумів, що колись таки прийдуть до нього — як не ці, то інші, і готовий був до розмови, тільки блимнув на Гаврила з–під навислих брів, ніби застерігав, щоб не бурчав старий і за оборки отамана не хапав. Надто вже козаки та й старшинство потурають здольному лицареві. Але Скирта був навдивовижу сумирний, м’яв шапку в руках, ніби мужик на панському порозі, й переступав з ноги на ногу.
— Ну, говори, говори, — полагіднішав кошовий отаман.
— Раду скликай, Петре, або хоч старшинське коло, — мовив Гаврило. — Козацтво ремствує на тебе. Встала Україна, бо, роздерта навпіл, так жити більше не може, кров спливає з ран — з’єднатися мусить. А ти міг би її усю повести за собою. Та ти мовчиш. А де то чувано, щоб Січ і все Низове козацтво сиділи склавши руки, коли за волю встав народ. І Хмель, і Сагайдак зі Січі йшли.