Німів майдан, мов блискавкою вражений. Грому ще не чутно було, та за мить і він пролунав:
— Брехня! Маніфест фальшивий!
Це вигукнув Панас Тринитка.
Калнишевський стрепенувся. Він міг сподіватися, що колишній джура ще раз скаже йому свою правду у вічі, як говорив колись, за що довелося його прикувати до гармати. Але заклику до бунту від нього не чекав.
— Під ноги тую цидулу! — пролунало більше голосів, та цієї хвилини з крамного базару вихопилися вершники карального загону осавула Ногая й обступили майдана. Скориставшись миттєвим затишшям, поперед старшин виступив піп Сокальський і затяг:
— Тобі присягаємо, Богом послана милостивице наша, вірними бути повелінням твої–і–м!..
Калнишевський остовпів. Він ще не звільнився від страху перед бунтом, яким ніколи не керує розум, лише пристрасті, а вже йому — так, йому! — на допомогу йшли Ногай і Сокальський, яких він не кликав і котрі йому не підвладні. І аж тепер відчув, якою важкою стала булава, — такою важкою, що й піднести її несила. Бо ж і не його рукам вона належить. У нещасливий мент випустив її з рук…
Після ради старшинство зібралося у січовій канцелярії.
— Я насмілюся доповісти її величності, — сказав поручик, — про єдинодушне й присягою скріплене прийняття царського маніфесту. До цього ж додам, що за вашим наказом, пане кошовий отамане, каральні загони осавула Ногая ревно виловлюватимуть розбишак, що насміляться порушити спокій у поспільстві.
Другого дня на розвидні Калнишевський покликав до себе Панаса Тринитку. Перед ним стояв уже не той молодик, що колись з побожним захопленням дивився на свого полководця. Гіркота розчарувань, а ще слід років позначили обличчя козака, ластовиння потемніло, від очей поповзли перші рисочки змужніння.
— Що маєш сказати мені, Панасе? Кажи, бо знаю: маєш щось повісти.
— Чому саме мене покликав владний отаман? Є ж старшини, буваліші за мене, їх послухай, та скажуть вони те саме, що й я.
— Владний отаман… А чи відаєш ти про те, що в мене менше влади, ніж у тебе?
— Тоді віддай булаву іншому. Навіщо тримати її безсилому?.. Але ж ні, ти ще сильний, отамане, тільки волю тобі зламали цяцьками й облудними словами повелителі твої. І ти втратив орлиний зір, і слух готура, без чого полководець стає сліпою совою і глухим тетеруком. А коли ватажок не чує більше плачу братів своїх і не бачить їхнього горя, тоді він сам кричатиме, та вислуханий не буде. Чого ти покликав мене, отамане? Поговориш зі мною, щоб душу відвести, а радитимешся з переодягнутим єзуїтом Сокальським?
— Що ти сказав? — схопився Калнишевський, самому ж бо цей сумнів гриз усю ніч мозок, і, не чекаючи відповіді, вийшов із куреня.
— Хто єси?! — шарпав попа за ріденьку борідку, вивівши його до сіней січової школи. — Хто єси?
— Ба… бакалавр богослов’я, ясновельможний пане… — засмикався переляканий піп, а коли отаман охолов, випростався, поправив рясу, мовив: — Не чіпай, отамане, слугу Божого і царського. Ти ж бо знаєш, що послав мене сюди сам граф Румянцев, і ми обидва з тобою хоч–не–хоч коритися йому мусимо. Знову натроюдила тебе голота, якій я не припав до шмиги? То пораджу тобі: слухай не її, а моїх благочестивих напучень. Так буде краще… Нема ж бо нічого закритого, що не відкриється, і захованого, що не виявиться. Так сказано в Писанії.
Опустив руку Калнишевський, вражений відвертістю попа, і гнів кошового, що підкотився до самого горла, здушував боляче чийсь холодний владний кулак.
…Владний кулак схопив Ґонту в Сербах і віддав його на люту смерть. Залізняка заслав до Сибіру. Гайдамакам стинав голови в Кодні. А на Запоріжжі виловлював гайдамацьких недобитків руками осавула Ногая, запроторюючи їх до січової пушкарні.
На початку осені коліївський загін отамана Шила, який ще змагався з шляхтою на півдні, вдерся в погоні за конфедератами до турецького містечка Балти, що за Кодимою, зопалу потлумивши яничарську орту.
Туреччина оголосила війну Московії. Катерина написала до Румянцева:
«Ми визнали за потрібне прописати вам: для отримання запорізьких козаків від різних зухвалостей використати їх, усіх зібравши, проти неприятеля».
Голівка дівчини схилялася щораз нижче до грудей Калнишевського, очі допитували його і чекали на відповідь — у тузі й надії. А він мовчав. Миготіло полум’я свічки над мідним канделябром, дзиґарі полковника Колпака розмірено цокали на стіні, а даровані, в кишені отаманського каптану, ледь чутно тіктакали, байдуже й упевнено відмірюючи час. За вікном у синій вечірній тиші святкувала зима.