Зі сходом сонця пугачовський емісар Василь Стодола й Панас Тринятка сідлали коні. Сисой Шалматов вийшов проводжати побратима. Побачив Павла, обнявся з ним; по очах видно було, що хотів спитати про Уляну, та не сказав нічого. Жура затінила його обличчя: нині його спіткало ще одне горе — втрачав товариша.
Коні стояли засідлані. Панас пішов прощатися з Тарловським і Любимським, Сисой, узявшись за уздечку Панасового коня, тулився чолом до голови муругого і тихо плакав.
А вже гриміло Студене море і викочувалося валами аж до стіп Корожної вежі, уже з–над вод повзли холодні тумани, і те коротке, заквітчане горобиною, черемхою й журавлиною літо топилося у холодній мокві; облетіли берези, і над сумними шпицями ялиць кружляли беркути й орлани, вистежуючи зайців та лисиць, що опинилися враз на видноті, втративши захист зеленого покрову.
Архімандрит Досифей наказав готувати судно в дорогу: пора рушати на берег, до Сумського острогу.
Був задоволений цьогорічним літом. Багато прочан очистилися від гріхів, ще більше срібних і золотих монет всипалося до монастирської скарбниці, чимало солі насушили монахи в заплавах, навіть перша яблуня дала плоди. Такого чуда і в книзі не опишеш, бо хто повірить? А Досифей спробував прокласти вниз з Олександрівської гори, де монахи очищують віск, труби, і тепло з печей підвести під коріння яблунь, які щороку цвіли, зав’язувалися, та не встигали доспівати. І сталося диво: яблука до холодів почервоніли. Якщо Бог дасть дожити, наступного року він привезе із собою саджанці абрикосів. Якщо Бог дасть… Старість бере своє, а жити хочеться, бо хіба не справжнє життя почалася, коли на Соловецьких островах уже й яблука достигають?
Та літа підходять, ті останні, і тому найпаче вдоволений Досифей з того, що за літо він встиг написати добру половину «Історії першокласного ставропігійного Соловецького монастиря», бо це те, що ніколи не стане тліном, бо це те, що злагіднює страх перед неминучим кінцем.
Одне лише затьмарювало добрий настрій його преосвященства — нав’язливий образ Іоанна Предтечі, що явився йому навесні в особі прекрамольного колодника, не зникає з–перед очей і досі. У вухах гудуть його блюзнірські слова, проголошені тоді гласом пророчим, — чи не так глаголили мученики, коли їх розпинали на хрестах або кидали до ям з левами?.. «Ламається лук у потужних, а немічні оперізуються силою…» Такого він ще не чував, такого не чули й ці високі мури — вони звикли дивитися на покору, на сльози, на страх, подібної ж непокірності, зухвалості не бачили. Звідки це береться, звідки це йде, які пекельні сили надихнули молодого хлопця, що він позбувся того страху, який назавше огортає кожного, хто ступив на монастирське подвір’я?
Тож привиджувався преосвященному крамольний колодник у німбі Предтечі, і боявся отець страшного гріхопадіння, і молився ночами, і здавалося іноді, коли приходило безсоння, що в Корожній вежі справді сидить пророк. Ця нестерпно нав’язлива думка не покидала Досифея ні на мить, і з неї родився страх.
А чернець Пахомій виходив щоразу з каземату пригноблений, розчавлений. Він розводив руками і доповідав його преосвященству, що в цьому в’язневі, певно, сидить сатана, бо він не ридає, не б’ється головою об стіну, не виявляє жодного страху перед ним — катом, хоча сидять удвох у темній келії. І мало того, що не признається до своїх зловчинків і не кається, сам же рече таке, що інший, диви, й повірив би. Сатана, ніщо інше — сатана.
Досифей не поспішав до каземату з кропилом, а наказав подвоїти караул, бо знав, що не диявол, а невідома йому сила духу сидить у цій людині, якої страшно навіть тоді, коли вона замкнена до кам’яного мішка.
Часом архімандрит думав над тим, як його позбутися. Скарати на горло не має права: у приписі священного Синоду чорним по білому написано, як поводитися з оним колодником; шмагати на лобному місці нема за що: в’язень не лихословить ні караульним, коли ті подають йому їжу, ані Пахомієві, коли той приходить його напучувати. Досифей відчував, як він сам поволі стає духовним в’язнем цього колодника, від якого навіть кат у чернечій рясі не може домогтися покори.
Солдати зранку лаштували судно до відправки на берег, а Досифея не переставала мучити думка про те, що він на довгу зиму залишає невпокореного арештанта в казематі монастиря. Ще, чого доброго, посіє вольномисліє своє у голови караульним, що вічно невдоволені, або ж і в тупу макітру Пахомія… Та враз його осінило: «Я дам йому волю. Пошлю до пекарні на роботу, де можна досита наїдатися, розмовляти з людьми, вільно ходити по дворі, але — ціною покори.