Людина зі зламаним хребтом менш небезпечна на свободі, ніж сильна духом у казематі».
Він сказав покликати ченця Пахомія і мовив йому:
— Піди ще раз до Корожної і спробуй востаннє примусити його покаятися. Коли ж ні…
Пахомій зблиснув очима. Невже архімандрит доручить йому стяти голову велемудрові? О, він недарма прийшов до цієї обителі! Ще б пак. Стільки років займатися катівським ремеслом, знати всі фахові тонкощі й навчати якогось колодника навіть не цієї науки, а покори. Голову йому з пліч! А коли Пахомій покаже свою вправну руку, його настановлять головним монастирським катом, — хоч на старості літ збудеться мрія його життя. Тоді матиме владу, і всі, хто з нього насміхався, будуть у боязні кланятися: і монахи, і солдати, і прочани, бо в його руках знову опиниться сокира, а не осоружний хрест.
— На плаху? — вихопилося в Пахомія, і Досифей відвів від нього погляд, бо моторошно було бачити в очах ченця таку щиру любов і запопадливість до свого жорстокого ремесла.
— Ні, — сказав гидливо, — випустиш його на волю. Залишиш в’язня у дворі, а сам прийдеш до мене.
Це був явно безглуздий наказ. Пахомій зсутулився, підозріливо глянув на архімандрита, але був безсилий що–небудь вчинити чи сказати.
— Йди, йди, — прикрикнув Досифей і, коли монах зник за чоботарнею, звів очі до високого шпилю дзвіниці й подумав: «Не може того бути, щоб я зумів збудувати таке чудо зодчества, а не міг зламати хребта нікчемному в’язневі».
З незнайомим досі почуттям ляку відчинив Пахомій залізні двері Корожної темниці. Якийсь час стояв, оповитий чорнотою, що, наче смола, заліпила йому очі, згодом із темряви вималювалася постать колодника, що стояв обернений обличчям до стіни і щось виводив на ній пальцем. Мовчазна постать у сірому балахоні, зайнята якимось підозрілим ділом, ще дужче посилила ляк; Пахомій тепер більше, ніж будь–коли, бажав смерті своєму підопічному, з яким біс один знає чому судилось панькатися і ще й терпіти насмішки від монахів. А тепер ще побачить його на волі — переможцем. Кат готовий був тут же задушити колодника, та не велів архімандрит, тож постановив будь–що витиснути з нього слова покаяння.
— Ти що робиш? — запитав грізно, щоб з першого слова викликати у в’язня острах.
— Малюю, — тихо відповів Любимський і далі водив пальцем по стіні.
«Напевно, збожеволів, — з полегшею подумав чернець і наблизився до нього. — Слава Богу… Оглашенного легше буде примусити вимовити потрібні слова».
— Що ти малюєш?
— Коня…
— Чому саме коня?
— Хочу ним вибратися на волю.
«Так і є, збожеволів», — зрадів Пахомій і присів на прічу, застелену повстю. Мовив лагідно:
— Перестань бавитися дитячою грою, я нині тебе сам випущу на волю, скажи мені, що ревно каєшся у вині своїй, що просиш прощення, що усвідомив блуд свій і хочеш щиро спокутувати гріх. Потім те саме повториш архімандритові й тоді побачиш небо, вдихнеш повітря, посильне діло дасться твоїм рукам. Скажи тільки, що визнаєш свою вину. Бачиш, як мало вимагаю від тебе. Одного слова…
— Слів пудами не важать, іноче, — відповів Любимський. — Слова — не борошно. Часом одне слово переважить цілу єпископську проповідь, та й оцінюється воно не грішми, а чимсь зовсім іншим. Ось ти пропонуєш волю за одне тільки слово «винен». А за сотні моїх слів дали мені кайдани. Кайдани — за сотні, волю — за одне. Отже, слово слову не рівне. Хто зна, мало чи надто багато вимагаєш від мене?
— Але ж зрозумій, — уже просив монах, втямивши, що розмовляє не з божевільним, — цього слова, крім мене й архімандрита, ніхто більше не чутиме. Ти зможеш собі думати й далі, що бажаєш, у що віриш, а нам скажи лише те, чого ми хочемо: «Каюся, винен». Хіба від цього язик тобі всохне?
— Крім тебе й архімандрита це слово почує ще одна людина — я. Ти про це не подумав… Ну, гаразд. Я, може, й скажу. Тільки повір мені: ти впевнений у тому, що я винен?
— Як у тому, що день змінює ніч. Інакше чого б ти тут опинився?
— Постривай, звідки ти можеш знати, що винен я, а не ті, що запроторили мене до цієї ями?
— Як — звідки? За законом тебе посадили. Хіба ти сумніваєшся у справедливості законів?
— Ти, я знаю, не сумніваєшся. Проте я постараюся посіяти в тобі той сумнів. Ти чув, напевно, про царя Івана Антоновича, якого ще маленьким посадили до шліссельбурзького каземату. Скажи, чим могло провинитися дитя?
Пахомій не міг знайти відповіді, мовчав.
— Ти, — продовжував Любимський, — карав людей за Петра III і певен був, що караєш винних, що закони цього царя справедливі. А виявилося, що він сам заслуговував кари. А чи переконаний ти, що він заслуговував кари? Ти горів вірнопідданським бажанням стяти голову Пугачову. Чи не бажалось би тобі зробити це саме комусь іншому, якби Пугачов став переможцем? Що ти можеш знати про справедливість законів, що їх накидають владики, які примушують народ називати їх найсправедливішими? Кого питають, чи ця або інша людина гідна корони? Кого питають, чи той або той заслужив кари? Їх просто карають або примушують на них молитися. То скажи мені тепер: ти повіриш, якщо я навіть вимовлю слово «винен»?