«Якщо я не можу стати подружжям своїй коханій, — вигукнув патетично, — то посвячу себе Богові!» Катерина зміряла його холодним поглядом і відказала: «Ви маєте всі можливості виконати свою обітницю». І, повернувшись, вийшла з монастиря.
Що було далі, Теплов не знає, та, видно, імператриця пробачила Потьомкіну його комедіантство, бо й далі ділить з ним і ліжко, і владу.
А все–таки цікаво, що було далі? Чому Циклоп постійно роздратований?
Потьомкін цілковито втратив охоту до гри. Він скоса позирав на свого недруга Румянцева, відчуваючи його зловтіху, нервувався, жбурляв картами, і кинута Безбородьком фраза «Бий горшки, ярмарок скоро!» вивела його з рівноваги. Він згорнув карти в колоду, кинув на стіл.
— Не терплю дотепів, з козацької мазниці поцуплених!
Молодий статс–секретар знітився, відкрив було уста, щоб огризнутися чи сказати щось на своє виправдання; Вяземський, відкинувшись на спинку фотеля, заховав обличчя за віялом карт; Румянцев недбало постукував пальцем по столі, підкреслюючи повну байдужість до одноокого диктатора, і дивився у вікно, за яким конала в мокрій метелиці сувора зима.
— Відколи вас почала аж так дратувати козацька мазниця, ваше сіятельство? — іронічно зауважив Панін. — Наскільки мені відомо, ви навіть рахуєтесь рядовим козаком у компуті якогось там куреня.
Потьомкін охолов, він добре знав, що ніколи, за ніяких обставин не зможе усунути зі своєї дороги старого політика, треба хіба що набратися терпіння і чекати його смерті. Відказав ущипливо:
— Як мені відомо, ваш молодший брат Петро Іванович теж, але вже після мене, записався до того самого куреня. Я хоч був оригінальний.
— Ну, то у вас гарна компанія…
Безбородько насмілився перевести розмову на діловий тон.
— Її величність, Григорію Олександровичу, доручила мені приймати прохання, що надходять на її ім’я. Ось уже другий місяць тупцюють біля дверей цариці (і біля ваших теж!) запорізькі депутати — полковники Антін Головатий і Сидір Білий. Нині знову зверталися до мене, вони тут; може, приділите їм трохи часу, чей же допомагало козацтво нашій армії…
— То був їх собачий обов’язок, Олександре Андрійовичу, а вони за це просять плати, — відрізав Потьомкін. — Ви, хохли, до обридження вперті й улізливі. Коли у вас нічого не забирають, тоді ви просите: «Дай»; коли забирають, тоді лементуєте, що згодні бути на старому; коли вам щось дають, то тут хоч поли обривай. Дай хохлові кістку чи паштет, поручика чи фельдмаршала, він усе одно кричатиме: «Мало!». Все треба у них забрати — тоді заспокояться. — Потьомкін передихнув. — Я прийму їх, прийму, та поки що мені доводиться приймати скаржників на козацьке свавільство. Вчора вислухав слобідського генерал–губернатора Щербиніна. Та чи ви знаєте, дорогий Олександре Андрійовичу, що вони там чинять, ті ваші підопічні? Писар Орельської паланки Вирмінка вщент зруйнував пікінерську слободу Лихівку, харциза під караулом привезли до Москви. Та це ще не все. Між Ізюмом і Тором…
Між Ізюмом і Тором над Сіверським Дінцем, на тому місці, де в сиву давнину стояла половецька столиця Саркел, на високих горбах, вкритих старою дібровою, височів Святогірський монастир поряд з голими скелями, що вип’ялися зі землі на височінь церковних бань.
Із глибини ногайських степів стелився повз монастир спустошливий ординський шлях, званий Муравським, тому закопувалися ченці — утікачі від унії — під землю, вирубавши у крейдяній глибині лабіринт келій і підземний храм, погрозливо виставивши з бійниць жерла гармат.
Не зачіпали татари войовничої обителі, не посягала на «монастирь за чертой» царська рука, тож узяв її собі під опіку барвінківський полковник Іван Гаранджа, проклавши між Ізюмом і Тором кордон по Касоговому валі.
Сусідів спочатку це не турбувало: степи, вибалки й горби пусткували; та до новоутвореної паланки — Барвінкової Стінки — почали збігатися утікачі зі Слобожанщини й Гетьманщини; Гаранджа перевів сюди із Орельської паланки військову заставу.