Запізно похопився Щербинін. Полковник Андрій Порохня описав кордони й відіслав до Іноземної колегії на затвердження. Колегія затвердила, та спокою на цій межі більше не було.
Селяни Слобожанщини почали домагатися від Щербиніна скасування панщини, подушного податку, адже у барвінківських слободах ніхто нічого не платить і кожен працює на своїй землі. Домогтися, звичайно, нічого не змогли, тож почали переселятися за Касогів вал цілими селами.
Слобожанські гусари стали наїжджати на Барвінкову Стінку. Поміщика Сошальського, який з допомогою війська зайняв добрий шмат барвінківських земель, схопили козаки й повісили. Сенат наказав Калнишевському арештувати Гаранджу, але кошовий отаман не виконав наказу, покликаючись на свою зайнятість у війні. Тоді Потьомкін заспокоїв Щербиніна листом, у якому обіцяв невдовзі приєднати Запоріжжя до Новоросійської губернії.
У першу неділю Великого посту 1775 року ігумен Філарет на проповіді в церкві Святого Миколая зібрався тлумачити вірш Євангелії від Матфея про лиходіїв, що несправедливі видають закони і жорстокі чинять суди.
— «Горе вам, фарисеї і лицеміри, що очищаєте зверху чашу, а всередині повно смороду й неправди, — зачитував ігумен з Євангелія. — Що будете чинити, як прийде день розправи, де будете шукати захисту, де подінете скарби ваші?» Дорогі браття во Христі, рід людський у скорботі своїй волає ще і ще раз до кривдників…
Втім, у церкві, наповненій вщерть богомільними людьми і козаками, що їх привів на відправу з Барвінкової Стінки паланковий писар Іван Неживий, пролунав крик:
— Крамольник піп! Пугачовець! Взяти його!
На мить усі сторопіли й опам’яталися аж тоді, коли поручик і зо два десятки гусарів, що стояли під час відправи за криласом, кинулись, розштовхуючи людей, до казальниці й до розгублених від несподіваної сваволі козаків. Люди стовпилися у дверях, лемент вихопився з церкви і сколихнув святкову тишу на зелених горах… Тільки осавулові Сербину вдалося утекти й сповістити паланку про вчинене насильство.
Другого дня Іван Гаранджа повів свій полк за Касогів вал і, знищивши по дорозі слобожанські хутори Сердюкове, Бабин Байрак, Медове, де стояли консистенти, підійшов до Ізюма й обложив його. Переляканий Щербинін вислав проти Гаранджі три полки гусарів, а сам помчав у Москву…
— Я прийму їх, запорізьких депутатів, — проскрипів Потьомкін до Безбородька, — але аж тоді, коли по тому гадючому кублу проспіваємо панахиду!
Панін невдоволено скривився, дивлячись на почервоніле від гніву обличчя фаворита. Саме так лютував Орлов, точнісінько так відкидав назад головою і потрясав стиснутим кулаком, ніби вони обидва в одній школі вчилися, як поводитися по тому, коли здобудуть владу.
— Чи не можна про се говорити спокійно, князю, — промовив Панін. — Ви ж не на судовому засіданні, де судять Вирмінку й Гаранджу. Розпалювати в нас гнів проти козацтва нема потреби. Іноземна колегія, якою я давно відаю, погодивши свої міркування з її величністю, дійшла висновку, що Запоріжжя уже віджило. У дворянській державі козацька республіка — суща єресь. Але, враховуючи те, що община сія має певну свою історію, а до того ще й деяку популярність в Європі, і завчасна ліквідація Січі могла б викликати в наших союзників і в особистих друзів цариці небажану реакцію, ми попросили… Ви, Григорію Олександровичу, перебували тоді на театрі воєнних дій, — натякнув Панін на постійність свого становища при дворі. — Ми попросили історіографа Міллера написати наукову працю про історію козацтва, маючи на меті її опублікувати. Розправа ся — «Роздуми про Запоріжжя» — уже готова, й побудована вона на історичних фактах, витягах зі запорізьких архівів. І ось він стверджує, що універсали Богдана Хмельницького, в яких говориться, що цар Олексій Михайлович підтвердив грамоту польського короля Стефана Баторія, за якою нібито Терехтемирів, Чигирин, Самар, Орель, Дніпровський і Бузький лимани, а також землі до самого Дону при запорізьких козаках залишаються яко вотчина Січі, — підроблені, бо оригіналу кіш не показав, та й, якщо думати логічно, цар не міг розмовляти з підданим таким маніром.
— А як до цього додати ще й факти нинішньої сваволі, — вставив Вяземський, — то виходить в остаточному підсумку, що це зборище зовсім шкідливе. Це вбивці, які навіть не відчувають ганьби своїх вчинків.
— Але ж вони здобули для нас стільки блискучих перемог на війні, — пробував ще захищати Запоріжжя Безбородько.