— Олександре Андрійовичу, — промовив Румянцев, — я розумію ваші симпатії. Я й сам знаю їхні лицарські здібності: вони воювали і в моїй армії. Так що винищувати козаків ніхто не збирається. Будуть і далі вони здобувати перемоги, тільки не як чужорідне військо, а в складі царської армії. Не лише за ті провини, про які говорив Григорій Олександрович, їх не можна залишати — дивитися треба глибше. Калнишевський не токмо військо зміцнює, а й укріплює кордони великої території, заселяючи її, обробляючи, висмоктуючи зі землі ті блага, які вона може дати, тобто він будує державу в державі. А це загроза поважна. Потім за їх прикладом схочуть піти інші. Настала пора ліквідувати не лише запорізьке козацтво, а й донське. Звідки йшов Пугачов? Крім того, давно вже надходять до нас перестороги, що Калнишевський мізкує про союз із султаном. А на початку війни ось що сталося. Султан прислав до коша свого чауша з пропозицією піддатися Туреччині. Отаман, щоправда, зваживши за і проти, відіслав посла під вартою до київського губернатора Воєйкова, але ж не вміщається у моїй голові одне: як міг падишах посилати свого емісара прямо і явно до козацького війська, не маючи для цього ніякого приводу? Далі. Вам, певно, відомо, що спіймані посланці Пугачова до Калнишевського. Не дійшли, правда, до нього, але ж ішли…
Безбородько мовчав. Потьомкін підвівся і мовив, потрясаючи кулаком:
— Я не допущу появи нового Разіна чи Пугачова на Дніпрі! Військо вже там, у Кременчуці й у фортеці Святої Єлизавети. Я обіцяю вам найближчим часом прилучити Запоріжжя до Новоросійської губернії.
— Помилуйте, князю! — сіпнувся Румянцев. — Сії землі споконвіків примежні до колишньої Гетьманщини, то значить до Малоросії, і були завжди залежні від неї, отже, вони повинні стати частиною Малоросійської губернії. Микита Іванович тільки що згадував слова з універсалу Богдана Хмельницького про Чигирин, Самар, Орель — самі ж малороси, як бачите, вважають Гетьманщину й Запоріжжя єдиною землею.
Безбородько іронічно посміхнувся.
— Але ж Міллер ствердив, що універсали ці підроблені. То, може, краще нам ось хоч би й нині таки прийняти козацьких депутатів і спитати їх самих, куди вони воліють: до Новоросійської чи Малоросійської губернії…
Вяземський засміявся.
— А й справді, чому б не розв’язати в такий спосіб вашу суперечку? Російська імперія на тому б нічого не втратила… Кличте їх, Григорію Олександровичу, однаково доведеться колись їх прийняти…
Стрункий, у саєтовому кунтуші Антон Головатий і нижчий на зріст Сидір Білий зупинилися серед картинної зали і, вклонившись, у напруженні чекали останньої, можливо, розмови зі сенаторами, їхньої останньої волі.
Панін і Румянцев сиділи, недбало розкинувшись у фотелях, Вяземський нюхав тютюн і глухо чхав у хустинку, Потьомкін, виминаючи погляд Головатого, пильно дивився на якусь картину, Безбородько нервово тасував колоду карт.
Полковників сісти не попросили. Сидір Білий водив головою, з насмішкуватою цікавістю розглядаючи портрети присутніх і неприсутніх тут державних персон, і, щоб якось розрядити напружене очікування розмови, прошепотів до Головатого:
— Дивись, Антоне, скільки тут іменитих панів. Де ж то вони такі родяться?
— Цить, — відказав Головатий. Вяземський зачув насмішкуваті слова, спитав, прискаливши очі:
— А ти як думаєш?
Сидір Білий, удавши засоромленого, почухав потилицю.
— Та, певне, в Москві, у Петербурзі… А от де вмирають?
— Деякі й у Сибірі, Сидоре. Чей же під одним Богом ходимо, — проказав уголос Головатий, витримуючи погляд генерального прокурора.
Потьомкіну нагадалася розмова з Калнишевським, коли він дарував отаманові дзиґарі — о, це тоді він зненавидів козацьке в’їдливе слово! Фаворит різко повернувся до полковників, спитав:
— Скажіть же нарешті, чого ви хочете? Про грамоти на землі, про універсали, привілеї й тому подібне Сенат наслухався уже до відрижки. Я потім поговорю з вами про писаря Вирмінку, якого в кайданах приставили до Москви, і спитаю ще вас про те, що наробили барвінківські головорізи в Ізюмській провінції. А тепер скажіть, чого ви оббиваєте високі пороги?
— Не відаю про Ізюм, ваше сіятельство, — відповів якомога спокійніше Головатий, — та знаю, що на сході наші землі тягнуться аж до Касогового валу. Вирмінка, як я дізнався, не сягав за Оріль. Ми ж хотіли подати високому Сенатові…
— З якої речі ви ті землі називаєте своїми? — стукнув кулаком по столі Вяземський.
— Звічно вони наші. Грамоти на них маємо…
— Ми вам пришлемо землемірів, зачекайте трохи. Кость Гордієнко пропив ті ваші грамоти з Мазепою!
— Гадаю, що в Петербурзі архіва не згоріла, — затремтів голос у Головатого. — Нам ще цариця Анна Іванівна їх підтвердила. Я хочу подати Сенатові новий прожект управління Запоріжжям — на кшталт Війська Донського.