— Ні! — перебив мову Головатого Потьомкін. — Ні. У вас тепер одна думка: ослабили ми турків і ляхів, тож і москаля пора в шори взяти. Не можна вам більше залишатися. Ви так розбешкетувалися, що ні в якому вигляді не зумієте вже принести користі.
— Їм не стільки йдеться про кордони Запоріжжя, скільки про те, щоб свою розгнуздану вольницю нести до упокорених країв, — додав Вяземський.
Аж тепер Головатий зрозумів, що доля Запоріжжя уже вирішена, хоч не міг уявити, що наміряються зробити з козаками.
— Ідіть, — сказав Потьомкін. — І поки що не вертайтеся на Запоріжжя. Сенат врахує, зважить і віддасть належне… До кошового я сам пошлю гінця з листом. А потім перекажу вам останнє слово її величності.
Наприкінці червня Антон Головатий і Сидір Білий зупинили коні на околиці Батурина, над Сеймом, біля старої корчми. Корчмар низькими поклонами запрошував козаків до шинку.
Переглянулися, злізли з коней і мовчки попрямували до дверей, але на півдорозі зупинилися: обіч, під крислатою липою, сидів на кореневищі сліпий кобзар. Перед ним на траві лежала шапка, в якій чорніло кілька мідяків. Кобзар, обхопивши руками кобзу, куняв у затінку.
Підійшли до нього.
— Заграй, діду, — мовив Головатий, кидаючи в шапку монету. — Розваж душу.
— Не розважу, — повів більмами кобзар. — Засмучу чей…
І затягнув тужливої, якої ще не чули старшини:
…Потьомкін покликав на останнє слово.
«Отже, кінець усім нашим розмовам, пане полковнику, — заговорив і сторожко стежив за кожним рухом Головатого, і стежили за князем охоронці. — Немає більше Січі».
«Що ви сказали, ваше сіят…» — скрикнув Головатий.
«Немає більше Січі, я сказав. Чорна рілля на тому місці».
«Боже, яка страшна зрада!..»
«Не розпачай і зваж: сумирні козаки дістануть чини, нерозважні помандрують до Сибіру. Ти теж щось дістанеш, дістане й Сидір Білий. Придивлюся до вас… Хоч, присягаюся Богом, вам краще пасували б кайдани, ніж еполети. Йдіть тепер на свою Самару, на Оріль і тихо там сидіть, як миші під мітлою, і не чиніть якої контравенції. У мене пильне око…»
— голосила кобза, і плакав старий під липою.
Шинкар приніс поставці, випили побратими. Зітхнув Сидір Білий, утер сльозу.
— От і пісеньці кінець…
Сейм ніс тихі води до Десни, десь там Десна до Дніпра вливалася, а Дніпро — у синє море. Невже все геть навіки пропало на тихих водах та ясних зорях?.. А кобзар виплакував іншу пісню:
— А може, не все пропало, мій вірний товаришу, — мовив Головатий. — А мо’, ще й прислужимося Україні… Повернулись до коней.
Зафоркали вороні, вершників прийняли і помчали понад Сеймом — у ярмо.
Розділ чотирнадцятий
Кру–кру… — від осені. Кру–кру — від холоду. Полетів надламаний журавлиний клин до чужого ирію — чи не загубився де в дунайських плавнях; а може, упав на землю, щоб останню раду відбути…
А чи полетів? Або й не знявся у небо без старого вожая…
Кру–кру… Кру–кру…
То ж неправда, Панасе, що журавель кричить лише у високості. Кричить він і в ямі зі зв’язаними крилами. Тільки ніхто його не чує, тільки крик той інакший.
Кру… Кру…
А на розвидні пришпорив отаман румака і, не подякувавши полковникові Колпаку за хліб–сіль, пустився алюром через замерзлу Самару до Кодацької переправи. Квапився, наче по свою смерть.
Дніпро тільки з країв заскоринився льодом; гукнув поромника. Швидше за поромника прибіг шафар, старшина переправи, почувши, що на березі жде сам кошовий отаман.
— Що чувати? — спитав його насторожено.
— Дунайці повернулися… Кілька днів тому.
— Хвала тобі Боже, — перехрестився отаман.
— Краще скажи, батьку: «Спаси, Господи, грішні душі», — зітхнув шафар. — Суворов залишив їх над Яголицею під командою генерал–поручика Каменського…
— Каменського?! — скрикнув Калнишевський. — Я ж його в Петербурзі бачив, ад’ютантом служить у Потьомкіна.