Затремтіла рука в старого, ривками опустилася, і простогнав Калнишевський:
— Дай спочити… Дай спочити, сину!
Кру–кру — на спочинку. Кру–кру — в неволі.
Брязнули кайдани. У стіну вбито два кільця, а від них ланці — можна й походити. Три аршини впродовж, сажень — ушир. Від дверей ідеш стоячи, а за три кроки, біля заґратованого віконця, треба зігнутися удвоє. Це всі вольності. Довго вони звужувалися, поволі, та без перерви. Від Вепру під Замостям, від Дону, Прип’яті і Дніпровського лиману до трьох аршинів упродовж і сажня вшир. Мало? А ти чого хотів, джурою бувши? Для джури — досить.
Крізь віконце видно цвинтар, хрести. На могилках зелена трава. Літо.
У стіну вбито кільця, а від них тягнуться георгіївські стрічки і закінчуються золотими браслетами, що охопили зап’ястя орденоносного в’язня.
Щоб смирився. Бо смирився замало. Бо коли раз став на коліна, не пробуй більше зводитися на рівні ноги. Або боротьба, або ж рабство — серединки нема. На лезі шаблі недовго потанцюєш — музики не дадуть.
А смирення приходить поволі, ще сіпаються схудлі руки в ланцюгах, та зрідка й розум бере гору: ланців не порвати, двері не виважити, Студеного моря не перебрести.
Рік перший. А буде ще другий і третій?.. А що, коли їх буде багато, — вже страшно року другого, власного життя страшно… Як його тут прожити, чим скоротати час? Думами — та не завжди думається; тугою — то ще тяжче; піснею — не співається. Сльозами — та мало сліз у старого козака. Хіба що згадками, хіба що… Певно, у темниці збожеволіла б людина, коли б не мала що пам’ятати. Але на скільки тих згадок вистачить? Аби то можна їх паювати, як книгу по сторінках, — вистачило б надовше…
Напевно, там, біля входу до крутого лабіринту, що вгризається чорною пащею у підніжжя круглої білої вежі, стоять з наїжаченими карабінами Іван Матвєєв і Антон Михайлов. Два змінні вартові Василь Нестюков і Василь Соханов відпочивають у караульному приміщенні, до якого треба підійматися дерев’яними сходами на другий поверх вежі. Або навпаки. Вони вартують парами: Іван з Антоном і два Василі. Побачить, коли подадуть їсти. Розводить караул особисто підпоручик Інков. І вже до самої смерті колодника або ж до смерті власної не відійти чотирьом солдатам від Головленкової тюрми, і бути їм вічними тюремниками й одночасно в’язнями Калнишевського. Тому вони лихі й на свою жертву, й на свого коменданта архімандрита Досифея, що з гонору великого відіслав назад до Архангельська сержанта й чотирьох солдатів, що їх прислав було для охорони в’язня губернатор Головцин.
А час наче стоїть на одному місці. Він інакше рухається на волі, інакше в тюрмі. Там, на волі, в один день нагнітається його стільки, що тим добре прожитим днем можна в тюрмі животіти роками. І це єдиний порятунок для в’язня.
Кру–кру… Не так уже й страшно. Кру–кру…
Хто цей старець зі сивою бородою, що вийшов з воріт монастиря і здалеку придивляється до вутлого судна, яке зупинилося біля причалу? Архімандрит. Досмертний мій повелитель… А монастир, а церкви — Боже мій! Навіщо аж так далеко забродити, щоб молитися Богу? Чи, може, тут не моляться, тільки стережуть, а хрести зіп’яли до небес, щоб обдурити Бога?
Сивобородий старець, за ним ще два монахи підходять до причалу. Обличчя архімандрита мармурово–біле й холодне мов крига. Ні, цей не молиться, він обдурює Бога, зводячи величні куполи церков.
Старець здивований, він зблизька розглядає військові відзнаки секунд–майора Першого московського піхотного полку Олександра Пузиревського. Потім пильно приглядається до закутого в кайдани дідугана в китайковому синьому каптані, з обвислими до підборіддя вусами і довгим чубом, що в’ється за вухом аж на потилицю.
— Секунд–майор? — запитує архімандрит. — Нам колодників доставляють поручики.
— Так велено, ваше преосвященство. Колодник колодникові не рівня.
Пузиревський подає архімандритові синодальний указ. Досифей розгортає його, читає упівголоса: «Тримати безвипускно в казематі, не дозволяти не тільки листуватися, а й розмовляти з будь–ким, тримати під неослабною вартою, аби… аби ніхто ніколи не міг дізнатися про місце перебування оного…»
— Хто ж він такий і що вчинив сей лиходій?
— Це отаман колишньої Запорізької грізної Січі, — відказав Пузиревський. — Небезпечний державний злочинець.