— З турками лигався?
— Об усім явно по ділу.
— Гм… І наймення його — Петро. Господи, — перехрестився Досифей, — то це він аж сюди прибув справляти своє тезоіменитство? Нині ж святих Петра і Павла.
— Фортуна, — промовив Калнишевський. — Колись на моє тезоіменитство я отримав від його сіятельства Потьомкіна перший подарунок. Тепер — останній.
— Воістину — останній, — мовив архімандрит.
Пузиревський віддає архімандритові триста сорок п’ять
карбованців на річне утримання колодника. Здивуванню святого отця немає меж.
— Як? Без малого по карбованцю на день? Ми іншим по дев’ять виплачуємо на цілий рік!
— Ваше преосвященство, — знову заговорив Калнишевський, — я отримував за службу на Січі сімдесят карбованців жолду річно. Видно, я набагато більше потрібний її величності тут, ніж на Запоріжжі…
— Отаман був багатим, — пояснив Пузиревський, — і його маєтки надійшли до секвестру.
— На скільки вистачить його багатства?
— На багато років.
— Преблаго, — посміхнувся Досифей. — Не протягне він тут довго: уже землею пахне.
Подали їсти, а час стоїть на місці. Час стоїть незворушно на одному місці, хоч ніч змінюється днем, а день ніччю.
Під стіною — лавиця. У куті — піч. А незабаром свято Преображення Господнього. Спаса… На Україні запахнуть свячені яблука. На Соловках виведуть в’язнів помолитись до Преображенського собору. Так обіцяв архімандрит. А потім на Різдво і ще на Великдень. І цим чеканням можна жити.
Кру–кру… Не так уже й страшно…
Останній раз тішився сонцем аж два з половиною тижні. Дорога з Москви до Архангельська була довга. Тоді світила йому остання воля, хоч у заїжджих дворах нікого не допускали до в’язня. Але бігли коні, запряжені у фургон, і був спокій, усе вже було вирішене після цілого року слідства. Калнишевський встиг звикнути до своєї долі й не гукав більше до неба о помсту. А коні бігли з московського літа в архангельську весну, від розкосичених зеленню до тільки що наброщених беріз, і на перелісках, галявинах, зрубах частократ ввижалися в’язневі вільні тарпани, що з’явилися колись кошовому серед свята білої зими. І думав про те, що скоро на землі не залишиться і для цих істот свободи — усіх зрівняє ярмо: одні підуть до плуга, інші до карет, одних увінчає шлея, інших — дзвіночки, та волі більше їм не дасть ніхто.
Ліси рідшали, рідшали й села, везли запряжені тарпани упряжених людей, поки не спинилися над холодною Двіною у дерев’яному розкиданому місті.
Губернатор Головцин не готовий був для відправки знакомитого колодника на Соловки: в’язнів звичайно приставляли з Москви й Петербурга до Кемі або Сумського острога; він нарадив Пузиревському вдатися до морського купця Вороніхіна, в якого секунд–майор і купив вутле судно за двадцять рублів, відрахованих з річного тюремного жолду Калнишевського.
Головленкова вежа соловецької тюрми стисла висквернений каземат безмірною своєю вагою, сплюснула його, оповила глухотою, німотою, темрявою, втиснула його глибоко в землю…
«О Боже милостивий, вродилися ми на світі нещасливі, служили ми вірно в полі й на морі, та й зосталися босі й голі…» — прогумкотів Калнишевський тюремну пісню кошового судді Павла Головатого, яку той завжди наспівував, закутий, у конторі Військової колегії в Москві.
Сиділи там утрьох — більше мовчки. Писар Іван Глоба не підводив голови, Калнишевський раз у раз підносив до очей закуті руки, бо ще не міг повірити в те, що трапилося. А мозок неугавно свердлили єзуїтські слова з листа Потьомкіна, присланого вслід за кошовим отаманом, коли він повернувся з роз’юшеної стратою Пугачова Москви: «Запевняю вас чистосердно, що не залишу ні однієї нагоди надати будь–яку вашим бажанням вигоду, на справедливості уґрунтовану…» Піднісся духом отаман, спорядив у дорогу старшину Роменського, пославши його з останньою чолобитною до всемилостивої. Наказав знайти в Москві чи Петербурзі Антона Головатого — щоб удвох до цариці пішли з потьомкінським листом. Не вернувся ні Роменський, ні Головатий…
Триває слідство. І нема нікого з тих, кого знав кошовий, кому служив, з чиїх рук милості приймав і обіцянками наїдався. Слідство провадить Синод, допитують синодальні старці…
— Плату маємо за хліб і сіль, які ми втрьох винесли Текелію, — сказав якось після допиту Калнишевський.
Три синодальні старці судять трьох січових старшин. Яка вина?
Вина така велика, що не підходить ні під один параграф правового статуту: козацтво хотіло, перебуваючи у складі Російської імперії, мати якусь окремішність під своїм власним божевільним управлінням. Договір Хмельницького? Ви тільки й маєте для свого захисту Хмельницького, чому ж не згадуєте Виговського, Мазепу, Гордієнка, Полуботка? До того ж історик Міллер довів, що універсали Хмельницького, подані до Сенату, підроблені.