Вартовий притьмом збіг із башти, брязнув ланц, кінь увірвався на майдан, і сахнувся стражник, угледівши страшне обличчя таємничого гінця: може, підступ? Він побіг слідом, вигукуючи:
— Стій, стій!
Та вершник спинив коня аж біля отаманського куреня і вистрілив з пістоля.
У сорочці, ще заспаний, вийшов на поріг кошовий отаман і сторопів, упізнавши шерепувате обличчя Тринитки.
— Батьку, військо Січ обступає!
— Татари?
— Гусари!
— Ти збожеволів! — хрипко вимовив отаман і відчув незнайомий досі дрож у всьому тілі: побачив, що Панас мовив правду, хоч правда ця була надто неймовірна. Калнишевський кинувся до куреня і за мить, одягнений, при зброї, вискочив надвір, крикнув:
— Бий тривогу!
Забарабанили литаври, ударив дзвін на дзвіниці Покровської церкви, вмить висипали на майдан запоріжці.
Довкруж чувся тупіт і брязкіт зброї, з усіх чотирьох сторін світу двигтіла земля, і вже видно було з майдану незліченну силу війська в біло–блакитних мундирах; кільце чимраз звужувалося, і зупинилося військо за півверсти від Січі, лаштуючи гармати.
Крик, гамір прогнали геть рештки ночі, востаннє зійшло сонце над Січчю.
— До гармат! На башти! — заревіло кілька дужих голосів, козацька юрба ринула до воріт Гасан–баші, де стояли фальконети, та січове передмістя уже займали гусари.
Калнишевський розгубився. Ще не вірив, що це прийшов кінець Січі, прийшов саме тоді, коли він, заспокоєний, приспаний листом Потьомкіна, послав з чолобитною старшину Роменського у повній надії, що козацтво отримає нарешті за свої заслуги привілеї і нагороди. Вдарили у вуха, аж тепер оглушивши, слова Любимського: «Непотрібні ви стали»; з червоної імли, що знову, як колись у Колпака, заслонила йому зір, зринуло порубцьоване обличчя Панаса: «Кому потрібен тепер ти і твої діла?»
Метушня влягалася, гарячковість минала, жерла гусарських гармат зачаїлися, готові плюнути вогнем на січовий майдан, козаки, давешніми порядками навчені, збиралися на раду.
Кошовий отаман сказав пригаслим голосом до товариства:
— Знегіддя впало на нас, і допомоги чекати ніодкіль… То що будемо робити, братця: оддамо Січ чи не оддамо? Боронитися будемо чи здамося?
— На башти, на башти! — ревнув натовп у відповідь.
Від воріт до старшинського помосту поспішав осавул.
— Пане отамане! — гукнув він. — До вас на переговори проситься офіцер.
— Впусти його, — промовив тихо отаман.
Повагом і твердо ступаючи, йшов до середини майдану молодий підполковник; він скоса поглядав на козаків, ковзав поглядом по їх сповнених кривдою й люттю обличчях, зупинився перед Калнишевським і відрапортував:
— Підполковник Мисюрев. Доводжу до вашого відома, кошовий отамане, що генерал–поручик Текелій за повелінням її величності…
— Текелій?! — ледве вимовив Калнишевський, схопившись рукою за груди, і враз постало перед ним довгоносе обличчя гомілатого генерала, а за його плечима — єхидні очі Опанаса Колпака…
— …і за безпосереднім наказом командира корпусу князя Прозоровського, що розташувався з військом біля Кременчука, вирушив на так звані Запорізькі Вольності з вісьмома полками кавалерії, сімнадцятьма ескадронами пікінерів, десятьма полками піхоти, двадцятьма ескадронами гусарів — того разом з п’ятдесятьма тисячами війська. Усі паланки вже зайняті, полковники Гаранджа, Порохня, Деркач арештовані, зайняті теж Новосіченський ретраншемент і Гасан–баша. У ваших руках залишився лише внутрішній кіш…
— За що нам така кара? — спитав з натугою Калнишевський.
— Я солдат, а не радник Таємної канцелярії чи Іноземної колегії. Провин ваших не знаю… Велено нам зайняти Січ.
Гомін пішов по натовпу, слова підполковника переказувалися з уст в уста, і врешті заваравило козацтво:
— Не буде цього!!
Підполковник Мисюрев, спокійно вичекавши, поки вщухло ревіння, закінчив:
— Генерал–поручик велів передати вам, що на вашу відповідь чекатиме до обіду. Рівно о дванадцятій фортеця буде взята приступом.
Тоді виступив уперед молодий отаман Щербинівського куреню Семен Бехмет і мовив гордо:
— Нехай Текелій приведе ще стільки війська — ми не здамося. Станемо водносталь на смерть. Чи ж то можна нам Січ–матір і славне Запоріжжя віддати за спасибі? Сього ніколи, поки світ сонця, не буде! Не віддамо без крові.
Мисюрев повернувся на закаблуку й подався до воріт.
Майдан німував, чекав на слово отамана. Спрагло дивилася на нього сірома, руки стискали шаблі — за всіх воювали, а за себе не постоять?! Ні, не зможе Калнишевський здати Січ без бою, коли вже аж така несусвітна кривда їм випала.