Та ось відчинилися двері церкви, на майдан вийшов піп Сокальський у супроводі двох січових школярів з високо піднятим хрестом в обох руках. Козаки скинули шапки.
— Побійтеся Бога! — заволав Сокальський. — Ви, християни, хочете пролити кров християнську?
Загомоніла юрба, прокотилися притишені згуки над майданом, загомоніли старшини:
— Правду каже преподобний… Зруйнують усе: паланки, гарди, зимівники… Скільки нас, а то ж — сила.
Старшини гаморили дедалі голосніше, піп читав проповідь про смирення, яке окупиться сторицею, погрожував прокляттям тим, хто візьметься за зброю. Аж тепер Калнишевський зрозумів достеменно, чого Румянцев прислав йому Сокальського, усе знав наперед ханжа проклятий, і жельва Колпак теж знав, змова почалася давно… Паланки зайняті. Січ у лещатах. Рішучість згасала; а може, її ніколи й не було…
— Товариство, — промовив отаман, — не можна нам іти проти царського війська, самі бачите, як воно нас обступило. Спробуємо піти з просьбою до Текелія… Ходімо, панове, — звернувся до Глоби й Головатого. — Візьміть хліб–сіль та рушник. Що буде, то буде, а буде так, як Бог дасть…
Тоді з натовпу вихопився юнак з перебитим носом і поораним шрамами обличчям, він упав на коліна перед кошовим і заблагав:
— Востаннє прошу тебе, батьку, не йми їм віри — царям і посіпакам царським. Веди на останній бій. Хіба здригалася у них рука, коли вони червонили християнською кров’ю поля під Казанню, Оренбургом, Царицином? Спам’ятайся, отамане, звідти вже не повернешся…
— Не про царів скруха моя, — прошепотів Калнишевський. — Кров козацьку не увіллєш назад у козацькі жили…
— Навіщо вона, та кров козацька, батьку, коли в неволі будемо? Плахи нею поливати чи упирям на поживу?
— Прощай, Панасе… Прощайте, братове, — промовив отаман, поклонився і з писарем та суддею подався до брами.
Останнє, що чув Калнишевський, — поклик курінного отамана Семена Бехмета:
— Назад до султана!!
Здригнувся, зупинився, але не повернув назад.
А коли вони втрьох перейшли через міст на той берег Підпільної, до них підійшли гусари і взяли їх під караул.
Сонце швидко підіймалося по небу тої зеленосвятської неділі, спиналося до своєї верхньої точки, щоб ознаменувати кінець останньої волі в імперії.
Ставка Текелія розташувалася на горі Гульбища, за дві верстви від Січі. Сюди мали нині вийти козаки відпочити при святі на вільній волі за пивом–медом, за герцями і піснею.
Пиво зварене, його ще довго розпиватимуть нащадки запоріжців, герцю останнього не запише історія, ганьбою заплямується остання сторінка славного козацького літопису, тільки пісня залишиться на віки, щоб не дати вмерти народному духові, мислі, слову.
Конвоїри наказали арештованим зупинитися перед наметом генерала. Глоба і Головатий неспокійно позирали на Калнишевського, що стояв посередині, звісивши голову, з хлібом у руках.
Відхилилася пілка, з намету вийшов гомілатий генерал. За ним — полковник Язиков. Обидва знайомі Калнишевському.
— Ну що, прийшла пора, отамане? — процідив крізь зуби полковник.
Калнишевський підвів голову, глянув утомлено на Язикова: тупе казенне обличчя було непроникним. Перевів погляд на Текелія. Генерал–поручик мовчав. Злобна посмішка зібгала складки на щоках, губи жорстоко стиснулися, і зрозумів Калнишевський, що не для нього звичай козацький. Він жбурнув хлібом об землю.
— Камінь тобі… Смолу… Дьоготь!
— Закувати їх! — наказав генерал. — І дайте їм пайцзу — до острогу! Та поки що хай полюбується цей старий барс, як переорюватиме плуг його барліг.
Текелій вийняв з кишені мундиру дзиґарі, довго тримав їх на долоні, а коли велика й мала стрілки зійшлися, він підвів руку вгору й різко опустив її.
Ударила канонада. І стихла. На Січі — з Гульбищ видно було січовий майдан як на тарелі — не було ані душі. Здивований Текелій наказав гусарам займати фортецю. Гусари трощили спорожнілі курені, пушкарню, канцелярію, церкву.
Калнишевський, Глоба й Головатий сиділи неподалік від генеральського намету — під конвоєм, у кайданах. Дивилися на жорстоку руйнацію, отупілі, а коли впала баня Покровської церкви, оздобленої Шалматовим, Калнишевський глухо застогнав і впав обличчям до землі.
І знову стало глухо й мертво, оглухли й думки, а в густу тишу вповз шашіль і, рівномірно стукаючи, почав прогризати її. Шашіль працював без упину, прокладаючи в губці німоти наскрізні шпари, і від цього тиша проріджувалася; Калнишевський здогадався, що це цокає у кишені китайкового каптана потьомкінський годинник, — і здалося йому, що до нього підкрадається час останніми своїми хвилинами, бо начебто вже й пора: вісімдесят п’ять років прожито. Зрадів цьому передчуттю.