Хай же прийде нарешті спочинок. Я так утомився… Умру — і всьому тлін.
А чи тлін? Я ж таки довго жив і — немарне. Діла полишив: зброю свого люду склав… І ось приходить пора вмирати — з ганьбою й неславою.
Ні, перестань стукати, смерте. Ще передчасно мені вмирати. Ще треба спокутувати гріхи, помучитися треба. Тяжко помучитися…
І завжди відтепер, коли ставало мертвотно темно в казематі й низька стеля підіймалася у височінь, стаючи чорною банею неба, він чув курликання журавлиних клинів, що летіли без вожаїв у чужі землі за кращою долею. Згадував тоді прожитий день, що проминув без стогону, розпачу й сліз, і з казематної утроби посилав своїм побратимам скорботне:
Кру–кру… Кру–кру…
Так спокійно на світі, аж страшно. Так спокійно в імперії, що аж моторошно від того спокою. Невже це назавжди?
У темній кімнаті біля вікна стоїть Микола Іванович Новиков і чекає на світанок. Не спиться. Ніч поволі сповзає з петербурзьких кварталів. Що діяти далі? Адже не можна скласти руки й уподібнитися до покірного бидла.
Микола Іванович ще раз пробігає у думці недавню розмову з автором «Філософічних пропозицій» — надвірним радником Третього департаменту Сенату Яковом Павловичем Козельським.
«У темряві, дорогий друже, легко накладати на шиї ярма. А від темряви може врятувати тільки світло науки. Треба зуміти вдарити ворога першим».
«Я згоден з вами, метре. Але ж не бачу наслідків своєї праці. Я написав на Комісії нового уложення десятки промов, і всі ті найвільнодумніші пропозиції залишилися жити в протоколах. Я видавав сатиричні журнали, а сатира моя дошкулила, здається, лише мені одному. Я впорядкував і видав старовинні грамоти, щоб мій народ знав, звідки він, і щоб мав право себе поважати. І що з того? Суспільство мертво спить, приборкане страхом, і не бажає більш порушувати свого спокою».
«Всякий сон пробудний», — сказав Сковорода, і ми мусимо будити народ. Наслідки нашої праці буде видно згодом. Хто дав нам право опускати руки? Йдіть і навчайте людей бачити в собі божество».
«Це клич французького масона Сен–Мартена. Я відвідував засідання мартиністських лож і розчарувався. Їхня наївна містифікація — ті скелети, що тримають свічки, ті привиди в чорних опанчах дратують мене».
«Вас відштовхує зовнішня форма масонського руху. Проте я сам належу до ложі «Уранія», бачу бо, що масонство можна спрямувати на корисні діла. Хай люди зустрічаються, розмовляють, діляться поглядами, хай зважують свої можливості й пізнають ідеали чеснот, до яких треба прагнути. А можливості людини необмежені. І не слухайте філософів, що закликають прощати кривди. Не підставляйте щоки ворогові, вдарте його першим».
«Маєте рацію, метре. Але ж ми запізнилися. Вдарили нас».
«Тоді треба віддати. На битву треба йти».
Сутінки зачаїлися у завулках, але й туди вдирається світанок. Тихо в місті. Тиша на світі. Моторошна тиша. Хоч би вдарив де дзвін. Але й наймогутніший сам не задзвонить. Дзвонарі потрібні…
«Буду дзвонарем! Геть сумніви і страх, їду до Москви. І новий журнал назву ім’ям цього величного видовища, що розквітає за вікном, розганяючи темряву, — «Утренний свет».
Столиця ще спала. Ще ніжилися у солодких снах власть імущі. І здавалося їм, що ніхто не загрожує їхньому спокоєві.
Розділ п’ятнадцятий
Після свята Преображення Господнього, коли зі Соловецьких островів і острівців вимело до решти найпобожніших богомольців, а преосвященний Досифей знову лаштувався відбути до Сумського острогу, монах Пахомій, гірко згадуючи минулорічну ганьбу, що вчинилася з ним на лобному місці, і пройнятий гнітючим страхом перед примарою подібної розправи й цього року, йшов до шостого каземату Корожної вежі з крайньою рішучістю виволати з гемонського колодника слова благального каяття.
Він проклинав той день, коли покинув катівське ремесло в білокамінній столиці й, боячись спокуси вбити головного ката, після чого самого б не минула плаха, подався до крайносвітнього монастиря шукати людей, які б зрозуміли його сумлінність у праці й по заслугах оцінили. Знав бо, що при монастирських тюрмах кати водяться, тож мрія була показати себе й посісти службу головного ката.
А втратив і те, що мав. Чи міг він думати, що під небом імперії є тюрми, в яких не карають на горло, навіть коли злочинець богохульствує і лихословить, а переконують, напучують? А може, нині всюди так?