Выбрать главу
ЕССЕ НОМО!
Ніяк не можу зросту я дійти, І в зрості зупинитися несила.. Я можу все — Квітчати повесні, Мов молоду, Воскреслу землю, Можу Спинити річку, Видовжить життя Чи вкоротить його — На все зугарен! Я можу неба вимірять глибінь, Як людські груди виміряють кулями. Пізнать непізнане, Щоби потому Його навіки заховати в землю… Мені життям даровано безсмертя І вічну молодість. Я виростав. З землі. І син землі, Не можу зупинитись. Та й спинить Мене ніхто не може. Кожен день Я чую, як болять мене мої Уміння і звитяги, Кожен час Я чую — раптом надірвуться груди, І серце вискочить, немов гомункул, І буде глузувати з мене: — Що Зробив ти доброго в житті своєму? Спотворив я, А не перетворив, Велику землю, З людським серцем схожу. Вона тріпоче У моїх руках, Простертих У світи безкраї… Погляд Темніє мій, І ошелешене Моє темніє небо Ніяк не можу Зросту я дійти, Не можу вивірить Свою натуру Великою любов'ю, Щоб відчуть Биття земної магми. Земле рідна! Я виросту! Я піднесусь! Я зможу Тебе уберегти! Осінній сад Свої обтрусить зорі… І тоді Прозорий Од любові й доброти, Я землю виораю Для блакитних весен.
СЛОВО
Ми дуже часто од душі, Од серця мовим… А слово ж може задушить. Чи станс слово, Неначе кістка — не дихнуть, Не продихнути. Допоки слова не збагнуть, Не перечути. В словах не вихлюпни з грудей Ти серця свого, Котре під горло підійде І мучить довго. Бо в кожнім покрику гучнім, У кожнім слові, Ми наші мрії, наші дні Згубить готов і… Свої радіння і жалі, Свої тривоги. Велеречивих на землі Рятуйте, боги.
* * *
Генерали завше дуже добрі (бо ж поганий — що за генерал?). Наш — і справедливий і хоробрий. Кожному — за батька і за брата. Захотів — зчинив тривогу-паніку. Ні спочину хлопцям, ані сну. Постіль — жужмом. І в пітьму нічну, прихопивши зброю і лопатки, речові мішки, уривки мрій — тих, що при солдатськім узголов'ї… Несемось, немов на безголов'я. У шеренги вишикує крик командирів — і пішли гасати по яругах, по нічних стежках… — Бадьоріше повертайтесь, братіки, — генерал, зціпивши зуби, скаже. Мов чорти, по груддях біжимо. Візьмем сопку — то заробим грамоту. Генерал — як батько для солдата. Начебто за Богом живемо.
* * *
Коли на землю спадає тиша, коли приморські кручі затушовує ніч глуха, Коли близ берега тільки світло берегового крейсера та жовчні очі чужих безсонь — одне море хвилюється, одне море не може спати, мов доброволець, котрий не знає, як пахне порохом перший бій. Коли земля повертається від сонця, ховаючись у тінь капіта — лістичної сутності тамбережнього материка, високе небо Аустерліца чорніє, голубіє, синіє, зеленіє, а людські очі виловлюють з цілого спектра, ніби рибу, впійману на гачок, окремі кольори. В білому небі не видно зір. Зорі — в чорному небі. Коли на очі спадає сон. і ми, потрапляючи в одну з облуд, думаємо: поснув цілий всесвіт, на планеті квітневі брості у глухі барабанять шиби, карокорі сади судомляться од земного крику, затисненого в маленькі отерплі кулачки, до болю стислі. Вишумовує море, і повняться дерева неспокоєм магми. Коли на землю спадає тиша яріючих мезозойських зір, коли приморські кручі затушовує ніч глуха, коли близ берега тільки світло чужих безсонь — планета обертається так лагідно, як матері колишуть приспане дитинча, планета летить своїм завороженим колом. І тільки магма, і тільки море, і тільки сосни побіля урвища видають неспокій благісної землі.